On Tuesday morning when Vianne awok

On Tuesday morning when Vianne awoke, sunlight poured through the window, glazing the exposed
timbers.
Antoine sat in the chair by the window, a walnut rocker he’d made during Vianne’s second
pregnancy. For years that empty rocker had mocked them. The miscarriage years, as she thought of
them now. Desolation in a land of plenty. Three lost lives in four years; tiny thready heartbeats, blue
hands. And then, miraculously: a baby who survived. Sophie. There were sad little ghosts caught in the
wood grain of that chair, but there were good memories, too.
“Maybe you should take Sophie to Paris,” he said as she sat up. “Julien would look out for you.”
“My father has made his opinion on living with his daughters quite clear. I cannot expect a welcome
from him.” Vianne pushed the matelasse coverlet aside and rose, putting her bare feet on the worn rug.
“Will you be all right?”
“Sophie and I will be fine. You’ll be home in no time anyway. The Maginot Line will hold. AndLord knows the Germans are no match for us.”
“Too bad their weapons are. I took all of our money out of the bank. There are sixty-five thousand
francs in the mattress. Use it wisely, Vianne. Along with your teaching salary, it should last you a good
long time.”
She felt a flutter of panic. She knew too little about their finances. Antoine handled them.
He stood up slowly and took her in his arms. She wanted to bottle how safe she felt in this moment,
so she could drink of it later when loneliness and fear left her parched.
Remember this, she thought. The way the light caught in his unruly hair, the love in his brown eyes,
the chapped lips that had kissed her only an hour ago, in the darkness.
Through the open window behind them, she heard the slow, even clop-clop-clop of a horse moving
up the road and the clattering of the wagon being pulled along behind.
That would be Monsieur Quillian on his way to market with his flowers. If she were in the yard, he
would stop and give her one and say it couldn’t match her beauty, and she would smile and say merci
and offer him something to drink.
Vianne pulled away reluctantly. She went over to the wooden dresser and poured tepid water from
the blue crockery pitcher into the bowl and washed her face. In the alcove that served as their wardrobe,
behind a pair of gold and white toile curtains, she put on her brassiere and stepped into her lace-trimmed
drawers and garter. She smoothed the silk stockings up her legs, fastened them to her garters, and then
slipped into a belted cotton frock with a squared yoke collar. When she closed the curtains and turned
around, Antoine was gone.
She retrieved her handbag and went down the hallway to Sophie’s room. Like theirs, it was small,
with a steeply pitched, timbered ceiling, wide plank wooden floors, and a window that overlooked the
orchard. An ironwork bed, a nightstand with a hand-me-down lamp, and a blue-painted armoire filled
the space. Sophie’s drawings decorated the walls.
Vianne opened the shutters and let light flood the room.
As usual in the hot summer months, Sophie had kicked the coverlet to the floor sometime in the
night. Her pink stuffed teddy bear, Bébé, slept against her cheek.
Vianne picked up the bear, staring down at its matted, much petted face. Last year, Bébé had been
forgotten on a shelf by the window as Sophie moved on to newer toys.
Now Bébé was back.
Vianne leaned down to kiss her daughter’s cheek.
Sophie rolled over and blinked awake.
“I don’t want Papa to go, Maman,” she whispered. She reached out for Bébé, practically snatched
the bear from Vianne’s hands.
“I know.” Vianne sighed. “I know.”
Vianne went to the armoire, where she picked out the sailor dress that was Sophie’s favorite.
“Can I wear the daisy crown Papa made me?”
The daisy “crown” lay crumpled on the nightstand, the little flowers wilted. Vianne picked it upgently and placed it on Sophie’s head.
Vianne thought she was doing all right until she stepped into the living room and saw Antoine.
“Papa?” Sophie touched the wilted daisy crown uncertainly. “Don’t go.”
Antoine knelt down and drew Sophie into his embrace. “I have to be a soldier to keep you and
Maman safe. But I’ll be back before you know it.”
Vianne heard the crack in his voice.
Sophie drew back. The daisy crown was sagging down the side of her head. “You promise you’ll
come home?”
Antoine looked past his daughter’s earnest face to Vianne’s worried gaze.
“Oui,” he said at last.
Sophie nodded.
The three of them were silent as they left the house. They walked hand in hand up the hillside to the
gray wooden barn. Knee-high golden grass covered the knoll, and lilac bushes as big as hay wagons
grew along the perimeter of the property. Three small white crosses were all that remained in this world
to mark the babies Vianne had lost. Today, she didn’t let her gaze linger there at all. Her emotions were
heavy enough right now; she couldn’t add the weight of those memories, too.
Inside the barn sat their old, green Renault. When they were all in the automobile, Antoine started
up the engine, backed out of the barn, and drove on browning ribbons of dead grass to the road. Vianne
stared out the small, dusty window, watching the green valley pass in a blur of familiar images—red tile
roofs, stone cottages, fields of hay and grapes, spindly-treed forests.
All too quickly they arrived at the train station near Tours.
The platform was filled with young men carrying suitcases and women kissing them good-bye and
children crying.
A generation of men were going off to war. Again.
Don’t think about it, Vianne told herself. Don’t remember what it was like last time when the men
limped home, faces burned, missing arms and legs …
Vianne clung to her husband’s hand as Antoine bought their tickets and led them onto the train. In
the third-class carriage—stiflingly hot, people packed in like marsh reeds—she sat stiffly upright, still
holding her husband’s hand, with her handbag on her lap.
At their destination, a dozen or so men disembarked. Vianne and Sophie and Antoine followed the
others down a cobblestoned street and into a charming village that looked like most small communes in
Touraine. How was it possible that war was coming and that this quaint town with its tumbling flowers
and crumbling walls was amassing soldiers to fight?
Antoine tugged at her hand, got her moving again. When had she stopped?
Up ahead a set of tall, recently erected iron gates had been bolted into stone walls. Behind them
were rows of temporary housing.
The gates swung open. A soldier on horseback rode out to greet the new arrivals, his leather saddle
creaking at the horse’s steps, his face dusty and flushed from heat. He pulled on the reins and the horsehalted, throwing its head and snorting. An aeroplane droned overhead.
“You, men,” the soldier said. “Bring your papers to the lieutenant over there by the gate. Now.
Move.”
Antoine kissed Vianne with a gentleness that made her want to cry.
“I love you,” he said against her lips.
“I love you, too,” she said but the words that always seemed so big felt small now. What was love
when put up against war?
“Me, too, Papa. Me, too!” Sophie cried, flinging herself into his arms. They embraced as a family,
one last time, until Antoine pulled back.
“Good-bye,” he said.
Vianne couldn’t say it in return. She watched him walk away, watched him merge into the crowd of
laughing, talking young men, becoming indistinguishable. The big iron gates slammed shut, the clang of
metal reverberating in the hot, dusty air, and Vianne and Sophie stood alone in the middle of the street

Результаты (украинский) 1:

На ранок вівторка, коли Vianne прокинувся sunlight вилив через вікно, скління піддаютьсябрусом.Antoine сиділа на стільці біля вікна, волоський горіх-рокер, він зробив під час Vianne другийвагітність. Протягом багатьох років що порожній рокер мав знущалися з ними. Викидень років, як вона думкиїх зараз. Запустіння в землі безліч. Три втратив живе в чотири роки; крихітні thready серцебиття, синійруки. І потім, чудесним чином: дитина, хто вижив. Софі. Там були сумні маленьких примар, що опинилися в наДеревина зерно це крісло, але були хороші спогади, теж."Може бути ви повинні прийняти Софі в Париж," сказав він, як вона сидить. "Жюльєн дивлюся для вас.""Мій батько зробив свою думку з живуть зі своїми дочками досить ясно. Я не можу чекати привітальнимвід нього." Vianne matelasse покривалом відсунув і воскрес, поклавши її голі ноги зношених килим."Вам буде все в порядку?""Софі і я буде добре. Ви будете у всякому разі Головна в найкоротші терміни. Проведе Мажино. AndLord знає, німці не підходять для нас.""Дуже погано їх зброї є. Я взяв всі наші гроші з банку. Існують шістьдесят - п'ять тисячфранків в матраці. Використовуйте його мудро, Vianne. Поряд з викладання зарплату він повинен тривати ви хорошийДавненько."Вона відчувала, що флаттер із паніку. Вона знала, що занадто мало про свої фінанси. Antoine розглянув їх.Він встав повільно і взяв її на руки. Вона хотіла, щоб пляшка, наскільки безпечно вона відчувала себе в цей момент,так вона могли пити його пізніше під час самотності і страх залишив її пересохли.Це пам'ятає, подумала вона. Як світло, що опинилися в його непокірних волосся, любов у його карі очі,потріскані губи, які мали поцілував її лише годину тому, в темряві.Через відкрите вікно за ними, вона почула повільні, навіть clop-clop-clop переходу кіньдороги і clattering вагон виймають вздовж позаду.Це було б Monsieur Quillian по дорозі на ринок з його квіти. Якби вона була у дворі, вінхотіли б зупинитися і дати їй один і сказати, що вона не могла відповідати її красу, і вона будуть посміхатися і казати merciі запропонувати йому пити.Vianne вирвали неохоче. Вона підійшов до дерев'яний комод і вилив теплою водою зсиній посуд глечик в миску і промивають її обличчя. У ніша, яка служила своєму гардеробіза пару золотих і білі toile штори вона поклала на її бюстгальтер і ступив у неї мереживамиящики і підв'язка. Вона згладжуються шовкові панчохи до її ноги, кріпляться їх до її підв'язки а потімзасунув в підперезаний бавовна плаття з квадрат ярмом коміром. Коли вона закрита фіранки і повернувнавколо, Antoine не було.Вона отримати її сумочку і пішов коридорі Софі в кімнаті. Як у них вона була невеликою,з круто скатних, timbered стелі, широкий дощата дерев'яну підлогу та вікна, які забувають тойФруктовий сад. Залізне ліжко, Тумба з технічні нововведення лампу і blue пофарбовані плоскопанельних заповненіпростір. Софі на кресленнях прикрасити стіни.Vianne відкрив жалюзі і нехай світло повені кімнаті.Як завжди у спекотні літні місяці, Софі мав вигнали покривалом на підлогу-то в наніч. Свою рожевого фаршировані плюшевого ведмедика, Bébé, спав проти її щоки.Vianne підняв ведмідь, дивлячись на його профнастил, набагато пестив обличчя. У минулому році, був Bébéзабуті на полиці біля вікна, як Софі переїхав на нові іграшки.Тепер Bébé було назад.Vianne нахилився вниз, щоб поцілувати її дочка щоку.Софі перекинувся і моргнув прокинувся."Я не хочу йти, Maman, тато" прошепотіла вона. Вона простягнув для Bébé, практично схопивведмідь з Vianne в руках."Я знаю". Vianne зітхнув. "Я знаю".Vianne пішов до плоскопанельних, де вона вибрав матрос плаття, яке було Софі на улюблений."Чи можна носити Дейзі корони тато змусило мене?"На тумбочці, маленькі квіти, зів'ялі укласти м'ята Ромашка "Корона". Vianne взяв його upgently і поклав його на Софі на голову.Vianne думав, що вона робила все в порядку, поки вона увійшов у вітальні і побачив Antoine."Папа"? Софі торкнувся зів'ялих Дейзі корони невпевнено. "Не йди".Antoine став на коліна вниз і звернув Софі в його обійми. "Я повинен бути солдатом тримати вас іMaman безпечно. Але я буду назад, перш ніж ви це знаєте".Vianne чув тріск в його голосі.Софі звернув назад. Дейзі корони була провисання вниз стороні голови. "Вам обіцяю, ви будетеприйти додому?"Antoine подивився останніх серйозне обличчя його дочка турбуються поглядом на Vianne."Oui," сказав він нарешті.Софі кивнув.Три з них були мовчання, як вони вийшли з будинку. Вони йшли руку вгору на схилі пагорба, щоб зсірий дерев'яний сарай. Коліно золотій траві покриті сопкові і бузку кущів, як великі, як сіно вантажних вагоніввиріс по периметру майна. Три Хрестики білого головешки в цьому світіЩоб позначити немовлят Vianne втратила. Сьогодні, вона не відпустив її погляд затримуватися там взагалі. Її емоції буливажкі досить прямо зараз; вона не міг додати ваги тих спогадів, теж.Всередині сараю Сб свої старі, зелений Renault. Коли всі вони були в автомобіль, Antoine почавдвигун, підтримав з сарай і поїхали на Браунінг стрічками мертвих трави на дорогу. Vianneдивився з малого, пилові вікна, дивляться на зелену долину пройти в розмиття знайомі зображення — червону плиткудахи, кам'яні котеджі, поля сіна і винограду, тонкі treed лісів.Все дуже швидко, вони прибули на залізничний вокзал поблизу тури.Платформа була заповнена з молодими людьми, які перевозять валізи і жінок, цілуючи їх розпрощався ідіти плачуть.Покоління людей збираються війни. Знову.Не думай про це, Vianne розповів себе. Не пам'ятаю, що це було, як останній раз, коли чоловікишкутильгав будинку, обличчя, спалили, зниклих без вести руки і ноги...Vianne чіплялися боку чоловіка як Antoine купили свої квитки і привели їх на поїзді. Утретій клас перевезення — stiflingly гарячий, люди упаковані як оселедці в очереті марш-сіла, сухо прямостоячий, до цих пірХолдинг боку чоловіка, з її сумочка на неї на колінах.До місця призначення дюжина чоловіків з борту повітряного судна. Vianne і Софі і Antoine слідують заІнші cobblestoned вулиці і в чарівному селі, що подивився, як більшість малих комун вТурен. Як же це можливо, що йшов війни і що це вигадливий місто з акробатика квітіві осипання стінок був накопичення солдатів для боротьби?Antoine смикнув на руці, отримав її рухатися знову. Коли вона перестала?Вгору вперед набір високий, нещодавно зведений залізні ворота були кинувся в кам'яних стін. За нимибули рядки тимчасового житла.Ворота відчинилися. Солдат на конях виїхали привітати нові надходження, його шкіряні сумкскрип на коня кроки, його обличчя, пилові і почервонів від спеки. Він витягнув на кермо і horsehalted, кидає свою голову і хропіння. Літак droned накладні витрати."Ви, чоловіків," солдат, сказав. "Принести ваші документи лейтенант там по воротах. Зараз.Move."Antoine поцілував Vianne з м'якістю, що зробило її хочеться плакати."Я люблю тебе", сказав він проти губи."Я люблю тебе, занадто," сказала вона, але слова, які завжди здавалося, настільки великий, відчув невеликий зараз. Що таке любовКоли покласти проти війни?"Я, теж, тато. Мені теж! " Софі кричав, кидаючи себе в руки. Вони обнялися, як сім'я,Останній раз, поки Antoine витягнув назад."До побачення," сказав він.Vianne не міг сказати, що вона у відповідь. Вона дивився його піти, дивився, як він об'єднати в натовпсміється, говорити молодих чоловіків, стає не відрізняються. Великий залізні ворота зачинив shut clang зметалеві відбиваючись в жаркі, пилові повітря і Vianne і Софі стояв поодинці в середині вулиці

Результаты (украинский) 2:

У вівторок вранці, коли прокинувся Vianne, сонячне світло зливається через вікна, скління відкриті
колоди.
Антуан сидів у кріслі біля вікна, волоського горіха рокера він зробив під час другого Vianne в
вагітності. Протягом багатьох років, що пусте рокер насміялися над ними. Викидень років, а вона думала про
них зараз. Запустіння в країні достатку. Три втрачених життів за чотири роки; крихітні ниткоподібні серцебиття, сині
руки. А потім, чудесним чином: дитина, хто вижив. Софі. Були сумні маленькі примари, спіймані в
деревини цього крісла, але були хороші спогади, теж.
"Може бути, ви повинні прийняти Софі в Париж," сказав він, коли вона сіла. "Жюльєн буде виглядати для вас."
"Мій батько зробив свою думку жити з дочками цілком зрозумілим. Я не можу очікувати прийом
від нього. "Vianne штовхнув matelasse покривало убік і встав, поставивши босі ноги на килимі зношеної." Чи будете ви все в порядку? "" Софі, і я буду в порядку. Ви будете вдома в найкоротші терміни в будь-якому випадку. Лінія Мажино проведе. AndLord знає німці не підходять для нас "." Шкода їх зброю. Я взяв всі наші гроші з банку. Є шістьдесят п'ять тисяч франків в матраці. Використовуйте його з розумом, Vianne. Поряд з викладацькою зарплати, він повинен тривати вам хорошу довгий час. "Вона відчувала трепет паніки. Вона знала, що занадто мало про свої фінанси. Антуан обробляються їх. Він повільно підвівся і взяв її на руки. Вона хотіла, щоб пляшка, наскільки безпечно вона відчувала в цей момент, так що вона могла пити з нього пізніше, коли самотність і страх залишив її пересохло. Пам'ятайте, що це, подумала вона. Шлях світла зловив в його неслухняного волосся, любов у його карих очах, як потріскані губи, які цілував її тільки годину назад, у темряву. Через відкрите вікно позаду них, вона почула, як повільно, навіть стук-clop- цок коні, що рухається по дорозі і стукіт вагона тягне уздовж позаду. Це було б пан Quillian на своєму шляху на ринок зі своїми квітами. Якби вона була у дворі, він зупиниться і дати їй один і сказати, що не може відповідати її красу, і вона буде посміхатися і говорити мерсі і запропонувати йому щось випити. Vianne відірвався неохоче. Вона підійшла до дерев'яної комод і налив теплою водою з блакитного посуду глечика в миску і вмилася. У ніші, яка служила їх гардероба, позаду пари золота і білих фіранок TOILE, вона наділа бюстгальтер і ступив в її мереживами ящики і підв'язки. Вона пригладила шовкові панчохи її ноги, кріпиться їх їй підв'язки, а потім впав у поясом бавовни плаття з коміром квадрата ярма. Коли вона закрила штори і повернувся навколо, Антуан не було. Вона дістала сумочку і пішла по коридору до кімнати Софі. Як у них, вона була невеликою, з круто скатних, бревенчатой ​​стелі, широкі лежаки дерев'яні підлоги, і вікна, який виходив на сад. Вироби з заліза ліжко, тумбочка з ручною мене вниз лампи, і синьо-пофарбовані шафа заповнений простір. Малюнки Софі прикрашали стіни. Vianne відкрив віконниці, і нехай світловий Повінь в кімнату. Як звичайно, у спекотні літні місяці, Софі ногами ковдру на підлогу колись у ніч. Її рожевий опудала плюшевий ведмедик Бебе, спав її щоки. Vianne взяв ведмедя, дивлячись на її сплутані, багато гладили обличчя. Торік, Bébé були забуті на полиці біля вікна, як Софі перейшов на нові іграшки. Тепер Bébé повернувся. Vianne нахилився, щоб поцілувати в щоку своєї дочки. Софі перекинувся і моргнув прокинувся. "Я не хочу, тато до йти, Maman ", прошепотіла вона. Вона потягнулася до Bébé, практично вирвав ведмедя з рук в Vianne. "Я знаю." Зітхнув Vianne. "Я знаю." Vianne пішов до шафи, де вона обрала сукню моряк, який був улюбленим Софі. "Чи можу я носити ромашку корону Папа зробив мені?" Маргаритка "Корона" лежав зім'ятий на тумбочці, маленькі квіти зів'яли , Vianne взяв його upgently і поклав його на голову Софі. Vianne думав, що вона робить все права, поки вона не увійшла до вітальні і побачив Антуан. "Папа?" Софі торкнувся зів'ялих маргаритки крони невпевнено. "Не йди." Антуан став на коліна і звернув Софі в його обіймах. "Я повинен бути солдатом, щоб тримати вас і Maman безпеки. Але я повернуся, перш ніж ви це знаєте. "Чув Vianne тріщини в його голосі. Софі відступив. Маргаритка корона провисання вниз сторону голови. "Ви обіцяєте ви приходите додому?" Антуан подивився повз серйозним обличчям дочки до турбувався поглядом Vianne в. "Oui", сказав він нарешті. Софі кивнула. Три з них мовчали, як вони покинули будинок. Вони йшли рука об руку вгору по схилу до сірим дерев'яним сараєм. Коліно високою золотий трави покрив пагорб, і кущі бузку, як великий, як вагони сіна виріс по периметру власності. Три маленькі білі хрести все, що залишилося в цьому світі, щоб відзначити немовлят Vianne втратили. Сьогодні вона не дозволив їй затриматися погляд там взагалі. Її емоції були досить важкими, прямо зараз; вона не могла додати вага цих спогадів, занадто. Усередині сараю сидів їхній старий, зелений Renault. Коли вони всі були в автомобілі, Антуан почав двигун, вийшов з сараю, і поїхав на браунінга стрічками мертвої трави на дорозі. Vianne дивився маленький, запорошене вікно, спостерігаючи зелений пропуск долини в тумані знайомими образами-червоними черепичними дахами, кам'яних котеджах, полів сіна і винограду, тонкими-treed лісів. Занадто швидко вони приїхали на вокзалі біля Тури . Платформа була заповнена молодими людьми, що здійснюють валізи і жінок цілувати їх прощання і плач дітей. Покоління чоловіків йшли на війну. Знову. Не думаю, що про це, Vianne сказала вона собі. Не пам'ятаю, як це було в останній раз, коли чоловіки кульгав додому, стикається спалені, відсутні руки і ноги ... Vianne притулилася до руки чоловіка, як Антуан купив квитки і привів їх на поїзд. У третьому вагоні-душно, люди упаковані в як болотних очеретах-вона сиділа нерухомо у вертикальному положенні, як і раніше тримаючи руку чоловіка, з сумочкою на колінах. У їх призначення, дюжини чоловіків висадилися. Vianne і Софі і Антуан слідували інші вниз брукованою вулиці і в чарівній селі, яка виглядала, як і більшість невеликих комунах в Турени. Як це можливо, що війна наближається і що цей химерний місто з його впасти квіти і валиться стіни був накопичуючи солдатів боротися? Антуан потягнув її за руку, змусив її рухатися знову. Коли вона зупинилася? Попереду безліч високий, недавно зведені залізні ворота були болтами в кам'яних стінах. За ними стояли ряди тимчасового житла. Ворота відчинилися. Солдат на коні їхав, щоб привітати новоприбулих, його шкіряне сідло скрип кроків по коню, його обличчя курна і продувають від спеки. Він натягнув віжки і horsehalted, кидаючи його голову і пирхаючи. Літак прогудів над головою. "Ви, чоловіки," сказав солдат. "Принесіть ваші документи лейтенанту там біля воріт. Тепер. Переміщення. "Антуан поцілував Vianne з м'якістю, що їй хотілося плакати." Я люблю тебе ", сказав він їй в губи." Я теж тебе люблю ", сказала вона, але слова, які завжди здавалися настільки великий, відчував себе маленьким Тепер. Що любов, коли миритися проти війни? "Я теж, тато. Я теж! "Вигукнув Софі, кидаючи в його обійми. Вони обнялися, як сім'я, в останній раз, до тих пір, поки Антуан відсторонився. "Прощавай," сказав він. Vianne не міг сказати, що це у відповідь. Вона дивилася, як він іде, дивився, як він зливається з натовпом сміючись, говорив юнакам, ставши невиразні. Великі залізні ворота зачинилися, брязкіт металу відбиваються в жарких, курних повітря, і Vianne і Софі стояла одна посеред вулиці

Результаты (украинский) 3:

У вівторок вранці, коли Vianne прокинувся, сонячних променів залити через вікна, скління виставлених
брусами.
Антуан сиділа в кріслі за вікном, волоський горіх перекидний він хотів зробив під час другого Vianne
вагітності. За роки, що розрядилися перекидний поглумився їх. До викидня років, як вона про себе думає про
їх зараз. Запустіння поставлена на землі. Три втратив життя через чотири роки; крихітні thready Heartbeats, синій
Руки. І потім, дивом: малюк хто вижив. Софі. Не було сумно мало привидів попався на
дерева зерна, крісла, але там були хороші спогади.
'може, вам варто скористатися Софі в Париж", - сказав він, вона сиділа. 'Жюльєн буде виглядати для вас. "
"Мій батько зробив свій погляд на життя з його дочкам цілком очевидно. Я не можу чекати ласкаво просимо
від нього.' Vianne відсунули вбік matelasse нарядному Підодіяльники і троянда, поклавши в неї босими ногами на зношені руг.
'Чи будете ви все правильно? "
"Софі і я все буде в порядку. Ви будете вдома немає часу все одно. На лінії Maginot проведе. Німці не знає AndLord матч для нас. "
"дуже погано свою зброю. Я взяв усі наші гроші з банком. Є шістдесят п'ять тисяч франків
у матраца.Розумно її використовувати, Vianne. Разом з вашого навчання заробітної плати, воно триватиме вам гарний
тривалий час. "
вона відчувала себе яєчний переполох паніка. Вона дуже мало знали про власних фінансів. Антуан розпорядитися ними.
він підвівся повільно і відвіз її на руки. Вона хотіла, щоб вона відчувала себе пляшки наскільки безпечні в цей момент"
так вона могли пити з нього пізніше, коли страх самотності і залишив її parched.
пам'ятати про це, подумала вона.Шлях світловий викрили в його неслухняне волосся, любов'ю в його карі очі"
на потріскані губи, поцілував тільки годину тому, у темряві.
через вікна відстає від них, почула повільно, навіть clop-clop-clop коня переміщення
до дороги і з торохтінням падає вагону може бути втягнута разом позаду
б Месьє Quillian на його шляху до ринку з його квіти.Якби вона була у дворі, він
б зупинитися і дати їй один і кажуть, що це не відповідає її красу, і вона була б посмішку і сказати мерс
і запропонувати йому щось пити.
Vianne потягнути неохоче. Вона пішла на дерев'яних стиліст і заливають замішують кидає пітчер Вищої води з
блакитний посуд в каструлю і мити її обличчя. У нього ніша, служили свій гардероб,
За пару з білого золота та toile штори, вона поклала на неї бюстгальтер і вийшов в її шнурком-пострижені
комод і garter. Вона загладжена шовкових панчіх на її ноги, закріпленим їх до неї підв'язки, а потім
послизнувся в переплетена бавовни сюртука з Intelligence Squared ярмо коміром. Коли вона закрила штори і виявився
навколо, Антуан пішла.
Вона отримано сумочки і пішли вниз передпокою до святої Софії кімнати. Як юридичними фірмами, що вона була невеликою,
з цьо- го скатних, архітектурному стилі фахверковом стелі, широкий нари дерев'яних підлог, і вікно, що не підказав
город. Витвір ковальської майстерності ліжко, nightstand з боку - мені вниз лампи, а також пофарбованого в синій колір armoire заповнений
простір. Софі має малюнки прикрашають стіни.
Vianne відкрив жалюзі і дайте освітлення повінь у кімнаті.
як завжди в спекотні літні місяці, Софі була копали нарядному Підодіяльники до підлоги дат
ніч. Її рожевою фаршировані мишка, Bébé, спали проти її по щоці.
Vianne підхопив ведмідь, дивився на її матове, набагато petted обличчя. Минулого року, Bébé було
забутий на полиці у вікні як Софі перейшли до новіших іграшки.
Тепер Bébé був назад.
Vianne притулилася до поцілунок дочки щоку.
Софі перекинувся і заплющив очі не спить.
'Я не хочу Папа, Maman", - прошепотіла вона. Вона вийшла на Bébé, практично вирвав
ведмідь від Vianne руки.
"Я знаю". Vianne зітхнула. "Я знаю. "
Vianne пішов на armoire, де вона виокремили яхтсмен сукні, що був Софі улюблений.
"Я можу носити ромашка корону папа мене? "
на ромашка 'Корона' лежав покручений на nightstand, трохи квіти зів'яв. Vianne підняла його upgently і поставили на софі головою.
Vianne подумала вона робила все вправо, доки вона входила у вітальні і побачив Антуан.
"Папа?" Софі торкнувся зів'яв ромашка корону невпевнено. "Не йди",
Антуан вклякнули на коліна і звернув Софі в його обіймах. "Я обов'язково бути солдата тримати вас і
Maman безпечним. Але я повернуся раніше ти знаєш, що. "
Vianne чули тріщини в його голосі.
Софі звернув назад. 'Ромашка'ялості корона була на боці її голову. "Ви обіцяють вам'LL
прийти додому? "
Антуан подивився останні доньки серйозно обличчям до Vianne хвилюється поглядом.
'Oui", - сказав він нарешті.
Софі кивнула.
три з них мовчали як вони залишили в будинку. Вони йшла за руку на схилі до
сірий дерев'яних сарай. Коліно високої золотої трави покриті Нолл, та кущі бузку і велике, як Хея вагонів
зросла по периметру об'єкта нерухомості. Три маленькі білого хрести були все, що залишилося в цьому світі
з нагоди малюків Vianne втратили. СьогодніВона не дозволила її поглядом затримувалися на всіх. Її емоції були
важких достатньо прямо зараз, вона не змогла додати вагу ці спогади.
всередині сарай сиділа свої старі, зелений Renault. Коли всі вони були в автомобільній, Антуан почав
двигуна, ухилявся від сарай, і проїхав на рівень підсмажування стрічками загиблих трави на дорогу. Vianne
дивилася на малий, запилені вікна,Спостерігаючи за зелена долина переходять у розмитість знайомі образи-червоний черепиці
дахів, кам'яні котеджі, поля з Хеєм та сортів винограду, spindly-дерево' , ґрунтуючись лісів.
все занадто швидко вони прибули на вокзалі біля Тури.
платформа була наповнена молодих чоловіків їх транспортування валізи і жінок цілуючи берегам тінистим і
дітей плаче.
покоління чоловіки йшли до війни. Ще раз.
про це не думаю,Vianne розповіла сама. Не пам'ятаю, що він був останній раз коли чоловіки
закульгала додому, обличчя згорів рук і ніг, пропускаючи …
Vianne притулилася до чоловіка з боку як Антуан придбали квитки і вів їх автобаном. В
третього класу вагон-stiflingly гарячий, люди упаковані в як марш очерет-вона сідала stiffly у вертикальному положенні, все-таки
холдинг чоловіка з боку, з її сумочки на її.
На їх призначення, десяток або так мужики висаджені у безпечному місці. Vianne і Софі і Антуан стежив за
інші вниз на вулиці cobblestoned і в чарівному селище, виглядав більшості невеликих територіальних громад в
Touraine. Наскільки це було можливо, що війна йде і що в цьому старовинному місті з її кувиркання квіти
і крихкий стінами була Нагромадивши солдатів до бою?
Антуан смикав щокою її руки,Отримав її переміщення знову. Коли вона перестала?
до попереду набір невисокого зросту, нещодавно чавунними воротами були зведені в щільній кам'яні стіни. За ними
були ряди тимчасового житла.
ворота розчинилися. Солдата на коні їхав привітати новинки, його шкіряні сідло
скрип на коні кроки, його обличчя і припадають пилом промивши з вогню. Він натягнув на реальні віжки правління і horsehalted,Фиркає кидали її глава і. Літак droned накладні.
'Ви, чоловіків", солдат. 'Принеси папери на лейтенанта там до воріт. Зараз.
руху. "
Антуан поцілував Vianne з поблажливістю, їй хочеться заплакати.
'Я тебе люблю', - сказав він.
проти її губи 'Я тебе люблю, надто", - сказала вона але слова, що завжди здавався великих відчув малих зараз. Що було кохання
Коли виставити проти війни?
'мене теж Папа. Мені теж!' Софі плакала, кидає мерзенної себе в руки. Вони увійшли в сім'ї"
один останній раз, доки Антуан витягнув назад.
'до побачення, - сказав він.
Vianne не міг сказати, що у відповідь. Вона спостерігала за нього ходьби, бачив зливаються в натовпі
сміється, говорячи молодих чоловіків, ставши обгортка цукерки. Великий чавунними воротами зачинилися, гуркіт
Металу та гучними низькими частотами в розпечений курний повітря, а Vianne і Софі стояв на самоті в середині вулиці