THE LUNCHEON W.Somerset Maugham I c

THE LUNCHEON

W.Somerset Maugham

I caught sight of her at the play, and in answer to her beckoning I went over during the interval and sat down beside her. It was long since I had last seen her, and if someone had not mentioned her name I hardly think I would have recognised her. She addressed me brightly.
"Well, it's many years since we first met. How time does fly! We're none of us getting any younger. Do you remember the first time I saw you? You asked me to luncheon."
Did I remember?
It was twenty years ago and I was living in Paris. I had a tiny apartment in the Latin Quarter overlooking a cemetery, and I was earning barely enough money to keep body and soul together. She had read a book of mine and had written to me about it. I answered, thanking her, and presently I received from her another letter saying that she was passing through Paris and would like to have a chat with me; but her time was limited, and the only free moment she had was on the following Thursday; she was spending the morning at the Luxembourg and would I give her a little luncheon at Foyot's afterwards? Foyot's is a restaurant at which the French senators eat, and it was so far beyond my means that I had never even thought of going there. But I was flattered, and I was too young to have learned to say no to a woman. (Few men, I may add, learn this until they are too old to make it of any consequence to a woman what they say.) I had eight francs (gold francs) to last me the rest of the month, and a modest luncheon should not cost more than fifteen. If I cut out coffee for the next two weeks I could manage well enough.
I answered that I would meet my friend -- by correspondence -- at Foyot's on Thursday at half past twelve. She was not so young as I expected and in appearance imposing rather than attractive, she was, in fact, a woman of forty (a charming age, but not one that excites a sudden and devastating passion at first sight), and she gave me the impression of having more teeth, white and large and even, than were necessary for any practical purpose. She was talkative, but since she seemed inclined to talk about me I was prepared to be an attentive listener.
I was startled when the bill of fare was brought, for the prices were a great deal higher than I had anticipated. But she reassured me.
"I never eat anything for luncheon," She said.
"Oh, don't say that!" I answered generously.
"I never eat more than one thing. I think people eat far too much nowadays. A little fish, perhaps. I wonder if they have any salmon.
Well, it was early in the year for salmon and it was not on the bill of fare, but I asked the waiter if there was any. Yes, a beautiful salmon had just come in, it was the first they had had. I ordered it for my guest. The waiter asked her if she would have something while it was being cooked.
"No," she answered, "I never eat more than one thing. Unless you have a little caviare. I never mind caviare."
My heart sank a little. I knew I could not afford caviare, but I could not very well tell her that. I told the waiter by all means to bring caviare. For myself I chose the cheapest dish on the menu and that was a mutton chop.
" I think you are unwise to eat meat," she said. " I don't know how you can expect to work after eating heavy things like chops. I don't believe in overloading my stomach."
Then came the question of drink.
"I never drink anything for luncheon," she said.
"Neither do I," I answered promptly.
"Except whiter wine," she proceeded as though I had not spoken. "These French white wines are so light. They're wonderful for the digestion."
"What would you like?" I asked, hospitable still, but not exactly effusive.
She gave me a bright and amicable flash of her white teeth.
"My doctor won't let me drink anything but champagne."
I fancy I turned a trifle pale. I ordered half a bottle. I mentioned casually that my doctor had absolutely forbidden me to drink champagne.
"What are you going to drink, then?"
"Water."
She ate the caviare and she ate the salmon. She talked gaily of art and literature and music. But I wondered what the bill would come to. When my mutton chop arrived she took me quite seriously to task.
"I see that you're in the habit of eating a heavy luncheon. I'm sure it's a mistake. Why don't you follow my example and just eat one thing? I'm sure you'd feel ever so much better for it."
"I am only going to eat one thing." I said, as the waiter came again with the bill of fare.
She waved him aside with an airy gesture.
"No, no, I never eat anything for luncheon. Just a bite, I never want more than that, and I eat that more as an excuse for conversation than anything else. I couldn't possibly eat anything more unless they had some of those giant asparagus. I should be sorry to leave Paris without having some of them."
My heart sank. I had seen them in the shops, and I knew that they were horribly expensive. My mouth had often watered at the sight of them.
"Madame wants to know if you have any of those giant asparagus," I asked the waiter.
I tried with all my might too will him to say no. A happy smile spread over his broad, pries-like face, and he assured me that they had some so large, so splendid, so tender, that it was a marvel.
"I'm not in the least hungry," my guest sighed, "but if you insist I don't mind having some asparagus."
I ordered them.
"Aren't you going to have any?"
"No, I never eat asparagus."
"I know there are people who don't like them. The fact is, you ruin your taste by all the meat you eat."
We waited for the asparagus to be cooked. Panic seized me. It was not a question now how much money I should have left over for the rest of the month, but whether I had enough to pay the bill. It would be embarrassing to find myself ten francs short and be obliged to borrow from my guest. I could not bring myself to do that. I knew exactly how much I had, and if the bill came to more I made up my mind that I would put my hand in my pocket and with a dramatic cry start up and say it had been picked. Of course, it would be awkward if she had not money enough either to pay the bill. Then the only thing would be to leave my watch and say I would come back and pay later.
The asparagus appeared. They were enormous, juicy, and appetising. I watched the wicked woman thrust them down her throat in large mouthfuls, and in my polite way I spoke about the condition of the drama in the Balkans. At last the finished.
"Coffee?" I said.
"Yes, just an ice-cream and coffee," she answered.
I was past caring now, so I ordered coffee for myself and an ice-cream and coffee for her.
"You know, there's one thing I thoroughly believe in," she said, as she ate the ice-cream. "One should always get up from a meal feeling one could eat a little more."
"Are you still hungry?" I asked faintly.
"Oh, no, I'm not hungry; you see, I don't eat luncheon. I have a cup of coffee in the morning and then dinner, but I never eat more than one thing for luncheon. I was speaking for you."
"Oh, I see!"
Then a terrible thing happened. While we were waiting for the coffee the head waiter, with an ingratiating smile on his false face, came up to us bearing a large basket full of huge peaches. They had the blush of an innocent girl; they had the rich tone of an Italian landscape. But surely peaches were not in season then? Lord knew what they cost. I knew too -- a little later, for my guest, going on with her conversation, absentmindedly took one.
"You see, you've filled your stomach with a lot of meat" -- my one miserable little chop -- "and you can't eat any more. But I've just had a snack and I shall enjoy a peach."
The bill came, and when I paid it I found that I had only enough for a quite inadequate tip. Her eyes rested for an instant on the three francs I left for the waiter, and I knew that she thought me mean. But when I walked out of the restaurant I had the whole month before me and not a penny in my pocket.
"Follow my example," she said as we shook hands, "and never eat more than one thing for luncheon."
"I'll do better than that," I retorted. "I'll eat nothing for dinner tonight."
"Humorist!" she cried gaily, jumping into a cab. "You're quite a humorist!"
But I have had my revenge at last. I do not believe that I am a vindictive man, but when the immortal gods take a hand in matter it is pardonable to observe the result with complacency. Today she weighs twenty-one stone.

Результаты (украинский) 1:

ЛАНЧ-КОНФЕРЕНЦІЇ W.Somerset Моема Я зловив погляд її на вистави, і у відповідь на її beckoning перейшли в антракті і сів поруч з нею. Це був довгий, так, як я останній раз бачив її, і якщо хтось не згадав її ім'я майже не думаю, я б визнала її. Вона звернувся до мене яскраво. "Ну, це багато років так, як ми вперше зустрілися. Як час летіти! Ми не ніхто з нас отримують будь-молодший. Пам'ятаю, перший раз я бачив вас? Ви запитали мене на обіді." Я пам'ятаю? Це було двадцять років тому, і я жила в Парижі. Я мав крихітній квартирі у Латинському кварталі, з видом на кладовищі, і я заробляв ледь вистачає грошей, щоб тримати тіло і душу. Вона мала б прочитати книгу мій і писали мені про неї. Я відповів, подякувавши їй, і в даний час я отримав від її ще один лист, кажуть, що вона була проходить через Париж і хотів би поговорити з мене; але її час обмежений, і тільки вільну хвилину, вона була на наступному четвер; вона проводила вранці на саміті в Люксембурзі і б я дати їй трохи обід в Foyot, потім? Foyot готелю є ресторан, в якому французький сенатори їсти і було так далеко за межі моєї означає, що я ніколи навіть не думали про їде туди. Але я був задоволений, і я був занадто молодий, щоб навчилися сказати "ні" до жінки. (Кілька чоловіків, я можу додати, дізнатися про це, поки вони занадто старий, щоб зробити його наслідок, будь-яка жінка, що вони говорять.) Я мав вісім франків (франків золотом) мені вистачить кінця місяця, і скромний ланч-конференції не повинен коштувати більше, ніж п'ятнадцять років. Я вирізав кави в найближчі два тижні я міг керувати досить добре. Я відповів, що я зустрічаюся з моїм другом - заочно - в Foyot у четвер на половині минулого дванадцять. Вона була не настільки молоді, як я очікував, і по-різному нав'язування замість того, привабливим, вона була, по суті, жінка сорока (чарівний віку, але не той, який збуджує раптові і руйнівним пристрасть з першого погляду), і вона дала мені враження, більше зубів, білі і великих і навіть, ніж були необхідні для будь-яких практичних цілей. Вона була балакучий, але оскільки вона, здавалося схильні говорити про мене, я був готовий бути в очах уважного слухача. Я був злякано коли принесли законопроект про тариф, ціни були багато чого вище, ніж я очікував. Але вона запевнив мене. "Я ніколи не з'їсти що-небудь для сніданку," сказала вона. "Ой, не сказати!" Я відповів щедро. "Я ніколи не їдять більше, ніж одну річ. Я думаю, що люди набагато їдять занадто багато на сьогоднішній день. Трохи риби, можливо. Цікаво, якщо вони мають будь-яких лосося. Ну, це було ранній рік для лосося і його не було на законопроект про тариф, але попросили офіціанта чи був там будь-які. Так, красиві лосося просто прийшла, це був перший, що вони мали. Я замовив його для мого гостя. Офіціант запитав її, якщо вона є те, що хоча він був приготований. "Ні", вона відповіла: "я ніколи не їдять більше, ніж одну річ. Якщо у вас є мало caviare. Я ніколи не заперечую caviare." Моє серце затонув трохи. Я знав, що я не міг дозволити собі caviare, але я не міг цілком сказати їй, що. Я розповіїв офіціант всіма засобами, щоб привести caviare. Для себе я вибрав найдешевший блюдо в меню, і що було баранини Чоп. Я думаю, ти нерозумним їсти м'ясо,"сказала вона. "Я не знаю, як ви можете розраховувати на роботу після їжі важкі речі, як відбивні. Я не вірю в перевантаження мій шлунок". Потім прийшов питання напій. "Я ніколи не п'ю нічого для сніданку," сказала вона. "Я теж," я відповів на оперативно. "За винятком білі вина," вона приступив, як ніби я не говорив. "Ці французькі білі вина, так світла. Вони чудово для травлення". "Що ви хочете?" Я запитав, гостинні до цих пір, але не зовсім експансивний. Вона дала мені яскраві й миролюбне flash її білі зуби. "Мій лікар не дасть мені пити нічого, крім шампанського." Мені здається, я повернув дрібниця блідо. Я замовив півпляшки. Випадково я згадав, що мій лікар абсолютно була заборонені мені пити шампанське. "Те, що ви збираєтеся випити, то?" «Води». Вона з'їла на caviare, і вона з'їла лосося. Вона говорила від радості, мистецтва та літератури та музики. Але я подумав, що законопроект прийде до. Коли мій кебаби прибули відвела мене цілком серйозно завдання. "Я бачу, що ви звичку їсти важких ланч-конференції. Я впевнений, що це помилка. Чому б не наслідувати мій приклад і просто їдять одну річ? Я впевнений, що ви б почувалися, коли-небудь так набагато краще для неї." "Я тільки збираюся з'їсти одне." Я вже говорив, як офіціант прийшли знову з законопроект про тариф. Вона махнув його в сторону з Ейрі жест. "Ні, ні, я ніколи не з'їсти що-небудь для сніданку. Просто укусу, я ніколи не хочете більше, і я є, що більше як привід для розмови, ніж що-небудь ще. Я не міг з'їсти щось більше, якщо вони не мали деякі з цих гігантських спаржі. Я повинно бути шкода залишати Парижа без того, деякі з них". Моє серце затонув. Я бачив їх в магазинах, і я знав, що вони були жахливо дорого. Мій рот часто було поливати при вигляді їх. "Мадам хоче знати, якщо у вас є будь-який з цих гігантських спаржа," я попросили офіціанта. Я спробував з моя міць занадто йому сказати № A щасливою усмішкою буде поширюватися обличчя його широкі, pries, як і він запевнив мене, що вони мали деякі настільки великі, тому чудовий, такий ніжний, що саме чудо. "Я не в найменш голодні," мій гість зітхнув, ", але якщо ви наполягаєте, я не заперечую, що мають деякі спаржі." Я наказав їм. "Не ви будете є якісь?" "Ні, я ніколи не їдять спаржі." "Я знаю, є люди, які не люблять їх. Справа в тому, зруйнувати ваш смак, всі ви їсте м'ясо." Ми чекали спаржа, щоб бути приготовлений. Паніка схопила мене. Це було не питання тепер скільки грошей я повинен мати залишилося до кінця місяця, але чи буде мене було достатньо, щоб оплатити рахунок. Було б важко знайти себе десять франків короткі і бути зобов'язаний брати від мого гостя. Я не міг принести себе щоб зробити це. Я знав, що точно, скільки, і якщо законопроект прийшли до більше я зробив мій розум, що я поклав мою руку в кишеню і з драматичним cry запускається і сказати, що це були зібрані. Звичайно, це буде незручно, якщо вона була не гроші досить будь-якому оплатити рахунок. То єдине, що було б залишити мій дивитися і сказати, що я хотів би повернутися і WAP-порталі. Спаржа з'явився. Вони були величезні, соковитий і смачний. Я спостерігав wicked жінка тяги їх вниз по її горла в великих ковтків, і в моєму ввічливим способом я говорив про стан драма на Балканах. В останній готовий. «Кава?» Я сказав. "Так, просто морозиво і кава," вона відповіла. Я був повз догляд зараз, так я замовив каву для себе і морозиво і кава для неї. "Ви знаєте, є одна річ, що я повністю вірю в," сказала вона, як вона з'їла-морозиво. "Один повинен завжди вставати з їжею відчуття одну міг з'їсти трохи більше." «Ви все ще голодний?» Я запитав слабко. "О, ні, я не голодний; Ви бачите, я не їдять обід. Мене за чашкою кави вранці і потім обіду, але я ніколи не Їжте більше, ніж одна річ для сніданку. Я була виступаючи для вас." "О, я бачу!" Потім страшна річ трапилася. Поки ми чекали кава голову офіціант, з ingratiating усмішкою на обличчі помилкових прийшли до нас несучих повним величезний персики великою кошиком. Вони мали рум'яна невинної дівчини; Вони багаті тони італійський краєвид. Але безсумнівно персики, не в сезон потім? Господь знав, що вони коштували. Я знав, що теж – трохи пізніше, для мого гостя, відбувається з її розмова неуважно взяв один. "Ви бачите, заповнення живіт з великою кількістю м'яса" - мій один жалюгідний мало Чоп - ", і ви не можете з'їсти більше. Але я тільки що перекусити і я повинні користуватися персик." Законопроект прийшов, і коли я заплатив його я виявив, що в мене було достатньо лише для зовсім неадекватною чайові. Її очі на мить відпочив у дні три франків, я поїхав до офіціанта, і я знав, що вона думала, мене значить. Але коли я йшла з ресторану у мене був цілий місяць до мене і не копійки в кишеню. "Наслідувати мій приклад", сказала вона, оскільки ми потиснули один одному руки, "і ніколи не Їжте більше, ніж одна річ для сніданку". "Я зроблю краще, ніж це," я відповіла:. "Я буду взагалі нічого не їм на вечерю сьогодні ввечері." "Гуморист!" вона кричала від радості, політ у таксі. "Ви досить Гуморист!" Але у мене було мій помста нарешті. Я не вірю, що я мстивий людина, але якщо в питання immortal богами бере на руку це pardonable спостерігати результат з самозаспокоєння. Сьогодні вона важить двадцять один камінь.

Результаты (украинский) 3:

Т%%20віддячив%20її,%20а%20зараз%20I%20отримав 20% від 20% її%20ще%20лист%20приказка%20,%20вона%20був%20проходження%20через%20Париж%20а%20б%20як%20до 20% мають%20а%20чат%20з%20мене;%20а%20її%20час%20був%20limited,%20а%20в%20лише%20 безкоштовних%20момент%20вона%20мали%20був%20на 20%в%20наступні%20Четвер;%20вона%20був%20видатків%20в%20вранці%20о 20%в%20Люксембург%20а%20б%20I%20дають%20її%20а%20мало%20Обід%20о 20%Foyot%27s%20згодом?%