The école élementaire was not a big

The école élementaire was not a big school by city standards, but it was spacious and well laid out,
plenty large enough for the children of the commune of Carriveau. Before its life as a school, the
building had been stables for a rich landowner, and thus its U-shape design; the central courtyard had
been a gathering place for carriages and tradesmen. It boasted gray stone walls, bright blue shutters, and
wooden floors. The manor house, to which it had once been aligned, had been bombed in the Great War
and never rebuilt. Like so many schools in the small towns in France, it stood on the far edge of town.
Vianne was in her classroom, behind her desk, staring out at the shining children’s faces in front of
her, dabbing her upper lip with her wrinkled handkerchief. On the floor by each child’s desk was the
obligatory gas mask. Children now carried them everywhere.
The open windows and thick stone walls helped to keep the sun at bay, but still the heat was stifling.
Lord knew, it was hard enough to concentrate without the added burden of the heat. The news from
Paris was terrible, terrifying. All anyone could talk about was the gloomy future and the shocking
present: Germans in Paris. The Maginot Line broken. French soldiers dead in trenches and running from
the front. For the last three nights—since the telephone call from her father—she hadn’t slept. Isabelle
was God-knew-where between Paris and Carriveau, and there had been no word from Antoine.
“Who wants to conjugate the verb courir for me?” she asked tiredly.
“Shouldn’t we be learning German?”
Vianne realized what she’d just been asked. The students were interested now, sitting upright, their
eyes bright.
“Pardon?” she said, clearing her throat, buying time.
“We should be learning German, not French.”
It was young Gilles Fournier, the butcher’s son. His father and all three of his older brothers had
gone off to the war, leaving only him and his mother to run the family’s butcher shop.
“And shooting,” François agreed, nodding his head. “My maman says we will need to know how to
shoot Germans, too.”
“My grandmère says we should all just leave,” said Claire. “She remembers the last war and she
says we are fools for staying.”
“The Germans won’t cross the Loire, will they, Madame Mauriac?”In the front row, center, Sophie sat forward in her seat, her hands clasped atop the wooden desk, her
eyes wide. She had been as upset by the rumors as Vianne. The child had cried herself to sleep two
nights in a row, worrying over her father. Now Bébé came to school with her. Sarah sat in the desk
beside her best friend, looking equally fearful.
“It is all right to be afraid,” Vianne said, moving toward them. It was what she’d said to Sophie last
night and to herself, but the words rang hollow.
“I’m not afraid,” Gilles said. “I got a knife. I’ll kill any dirty Boches who show up in Carriveau.”
Sarah’s eyes widened. “They’re coming here?”
“No,” Vianne said. The denial didn’t come easily; her own fear caught at the word, stretched it out.
“The French soldiers—your fathers and uncles and brothers—are the bravest men in the world. I’m sure
they are fighting for Paris and Tours and Orléans even as we speak.”
“But Paris is overrun,” Gilles said. “What happened to the French soldiers at the front?”
“In wars, there are battles and skirmishes. Losses along the way. But our men will never let the
Germans win. We will never give up.” She moved closer to her students. “But we have a part to play,
too; those of us left behind. We have to be brave and strong, too, and not believe the worst. We have to
keep on with our lives so our fathers and brothers and … husbands have lives to come home to, oui?”
“But what about Tante Isabelle?” Sophie asked. “Grandpère said she should have been here by
now.”
“My cousin ran from Paris, too,” François said. “He is not arrived here, either.”
“My uncle says it is bad on the roads.”
The bell rang and students popped from their seats like springs. In an instant the war, the aeroplanes,
the fear were forgotten. They were eight- and nine-year-olds freed at the end of a summer school day,
and they acted like it. Yelling, laughing, talking all at once, pushing one another aside, running for the
door.
Vianne was thankful for the bell. She was a teacher, for God’s sake. What did she know to say about
dangers such as these? How could she assuage a child’s fear when her own was straining at the leash?
She busied herself with ordinary tasks—gathering up the detritus that sixteen children left behind,
banging chalk from the soft erasers, putting books away. When everything was as it should be, she put
her papers and pencils into her own leather satchel and took her handbag out of the desk’s bottom
drawer. Then she put on her straw hat, pinned it in place, and left her classroom.
She walked down the quiet hallways, waving to colleagues who were still in their classrooms.
Several of the rooms were closed up now that the male teachers had been mobilized.
At Rachel’s classroom, she paused, watching as Rachel put her son in his pram and wheeled it
toward the door. Rachel had been planning to take this term off from teaching to stay home with Ari,
but the war had changed all of that. Now, she had no choice but to bring her baby to work with her.
“You look like I feel,” Vianne said as her friend neared. Rachel’s dark hair had responded to the
humidity and doubled in size.
“That can’t be a compliment but I’m desperate, so I am taking it as one. You have chalk on yourcheek, by the way.”
Vianne wiped her cheek absently and leaned over the pram. The baby was sleeping soundly. “How’s
he doing?”
“For a ten-month-old who is supposed to be at home with his maman and is instead gallivanting
around town beneath enemy aeroplanes and listening to ten-year-old students shriek all day? Fine.” She
smiled and pushed a damp ringlet from her face as they headed down the corridor. “Do I sound bitter?”
“No more than the rest of us.”
“Ha! Bitterness would do you good. All that smiling and pretending of yours would give me hives.”
Rachel bumped the pram down the three stone steps and onto the walkway that led to the grassy
play area that had once been an exercise arena for horses and a delivery area for tradesmen. A four￾hundred-year-old stone fountain gurgled and dripped water in the center of the yard.
“Come on, girls!” Rachel called out to Sophie and Sarah, who were sitting together on a park bench.
The girls responded immediately and fell into step ahead of the women, chattering constantly, their
heads cocked together, their hands clasped. A second generation of best friends.
They turned into an alleyway and came out on rue Victor Hugo, right in front of a bistro where old
men sat on ironwork chairs, drinking coffee and smoking cigarettes and talking politics. Ahead of them,
Vianne saw a haggard trio of women limping along, their clothes tattered, their faces yellow with dust.
“Poor women,” Rachel said with a sigh. “Hélène Ruelle told me this morning that at least a dozen
refugees came to town late last night. The stories they bring are not good. But no one embellishes a
story like Hélène.”
Ordinarily Vianne would make a comment about what a gossip Hélène was, but she couldn’t be glib.
According to Papa, Isabelle had left Paris days ago. She still hadn’t arrived at Le Jardin. “I’m worried
about Isabelle,” she said.
Rachel linked her arm through Vianne’s. “Do you remember the first time your sister ran away from
that boarding school in Lyon?”
“She was seven years old.”
“She made it all the way to Amboise. Alone. With no money. She spent two nights in the woods and
talked her way onto the train.”
Vianne barely remembered anything of that time except for her own grief. When she’d lost the first
baby, she’d fallen into despair. The lost year, Antoine called it. That was how she thought of it, too.
When Antoine told her he was taking Isabelle to Paris, and to Papa, Vianne had been—God help her—
relieved.
Was it any surprise that Isabelle had run away from the boarding school to which she’d been sent?
To this day, Vianne felt an abiding shame at how she had treated her baby sister.
“She was nine the first time she made it to Paris,” Vianne said, trying to find comfort in the familiar
story. Isabelle was tough and driven and determined; she always had been.
“If I’m not mistaken, she was expelled two years later for running away from school to see a
traveling circus. Or was that when she climbed out of the second-floor dormitory window using abedsheet?” Rachel smiled. “The point is, Isabelle will make it here if that’s what she wants.”
“God help anyone who tries to stop her.”
“She will arrive any day. I promise. Unless she has met an exiled prince and fallen desperately in
love.”
“That is the kind of thing that could happen to her.”
“You see?” Rachel teased. “You feel better already. Now come to my house for lemonade. It’s just
the thing on a day this hot.”

Результаты (украинский) 1:

Élementaire Еколь не було великий школи міста стандарти, але це було просторі і добре заклали out,багато досить великий для дітей комуни Carriveau. Перед його життя, як школи набудівля була стайні для багатих поміщика і, отже, його П-подібна конструкція; центральним внутрішнім двориком мавбув місцем збору для вагонів і торговців. Він хвалився сірий кам'яними стінами, яскраві синіх Ставні, ідерев'яні підлоги. Садиби, до якого він був колись був вирівняні, мав бомбили у світову війнуі ніколи не перебудований. Як так багато шкіл у невеликих містах Франції він стояв на дальній околиці міста.Vianne був в її класі, за її столом, дивлячись на блискучі дитячих обличчях попередуїй витирає її Верхня губа з її зморшкуватою хусткою. На підлозі біля кожної дитину стіл був наобов'язкове протигаз. Діти тепер перевіз їх всюди.Відкриті вікна і товсті кам'яні стіни допомогла зберегти сонця в страху, але все ще тепло стало душно.Господь знав, це досить наполегливо, щоб зосередитися без додатковий тягар тепло. Новини зПариж був страшне, страшно. Все, що будь-хто може говорити про був похмурий майбутнього та до шокуючіприсутні: німці в Парижі. Мажино порушена. Французькі солдати мертвим в траншеях і працює зпередній. Протягом останніх трьох ночей — починаючи з телефонний дзвінок від свого батька-вона не спала. Ізабельбув Бог знав де між Парижем і Carriveau, і не було ні слова від Antoine."Хто хоче спряжена дієслова courir для мене?" запитала вона tiredly."Не повинні ми бути вивчення німецької мови?"Vianne зрозумів, що вона тільки що просили. Студенти були зацікавлені зараз, сидячи у вертикальному положенні, їхсвітлі очі."Вибачте?" вона сказала: очищення її горла, купуючи часу."Ми повинні бути вивчення німецької мови, не Французька."Він був молодий Жиль Фурньє, м'ясник сина. Його батько і всі три своїх старших братів малипішли на війну, залишивши тільки йому і його матері запустити сім'ї м'ясний магазин."І зйомки" Франсуа погодилися, киваючи головою. "Моя maman каже, що ми повинні знати, якстріляти німців, теж.""Моя grandmère каже, що ми повинні все просто залишити," сказав Клер. "Вона не пам'ятає Остання війна а вонакаже, що ми також рекомендуємо: для перебування.""Німці не буде перетинати Луари, швидше, Мадам Моріак?" У першому ряду, центру, Софі вперед сидів у свого місця, її руки на вершині дерев'яний стіл, їїочі. Вона була як засмучений чутки як Vianne. Дитина закричав себе спати дваночей поспіль, тривожним над своїм батьком. Тепер Bébé прийшов до школи з нею. Сара сидів у бюропоряд з її краща подруга дивлячись однаково страшно."Це все в порядку боятися", Vianne сказав: шляху до них. Це було те, що вона сказала Софі останньоговвечері і собі, але слова задзвонив непереконливо."Я не боюся," сказав Жиль. "Я отримав ножем. Я вб'ю брудні Boches, які з'являються у Carriveau."Сара очі розширилися. "Вони йдуть тут?""Ні", сказав Vianne. Відмова не прийшов/прийшла легко; її власний страх зловили в слово, його розтягнутим."Французькі воїни-батьків та дядька і брати — відважних чоловіків у світі. Я впевнений, щовони билися на Париж і з гідом та Orléans навіть, як ми говоримо.""Але перенасичена Париж", сказав Жиль. "Що сталося з французький солдатів на фронті"?"У війнах, є битв і сутички. Втрати в дорозі. Але наші чоловіки ніколи не дозволить наНімці виграти. Ми ніколи не відмовиться." Вона переїхала ближче до своїх учнів. «Але ми маємо певну роль, грати,занадто; ті з нас, що залишилися позаду. Ми повинні бути хоробрий і сильний, теж, і не вірю найгірше. Ми повиннітримати на з нашого життя так наших батьків і брати і.. чоловіки є життя прийти додому, щоб oui? ""Але як щодо Tante Ізабель?" Софі запитав. "Grandpère сказав, що вона повинна була тутзараз.""Мій двоюрідний брат побіг з Парижа, занадто," сказав Франсуа. "Він не отримав тут, або.""Мій дядько, говорить погано на рейді."Зазвучав дзвін і студентів, вискочив з місця, як пружини. В одну мить війни, ПС,страх були забуті. Вони були вісім - і дев'ять річних звільнив в кінці Літньої школи день,і вони діяли, як це. Кричав, сміючись, говорити все відразу, один з одним натисканням бік, працює для надвері.Vianne була вдячна за дзвін. Вона була вчителем, заради Бога. Те, що вона знала сказати пронебезпек, як ці? Як вона може пом'якшити дитячий страх, коли її власної був напружуючи в повідця?Вона мовою займалися такі себе з простих завдань, збираючи детриту, шістнадцять дітей залишилися позаду,вдаривши дрібному від м'яких ластики, прибираючи книг. Коли все було, як і має бути, вона поклалаїї статей і олівці в неї власні шкіряна сумка і взяв її Сумочка з нижньої у бюроящик. Потім вона поклала на її солом'яному капелюсі, заборонив його на місці і залишив її класі.Вона йшла по тихому коридори, розмахуючи колегам, які все ще знаходяться в своїх класах.Кілька номерів були закриті, тепер, коли чоловіки вчителі були мобілізовані.В Рахілі класі вона зробив паузу, спостерігаючи, як Рейчел покласти її сина в його Прам і колісні йогодо дверей. Рахіль була планування зняти цей термін від викладання залишатися вдома зі Арі,але війни змінив все це. Тепер вона не було іншого вибору щоб довести свою дитину до роботи з нею."Ви подивіться, як я відчуваю", Vianne говорить, як її друг наблизилася до. Рахілі Темне волосся відреагували навологість і здвоєні виходи в розмір."Це не може бути комплімент, але я відчайдушним, так що я беру як один. Ви повинні крейдою на yourcheek, до речі".Vianne витер щокою неуважно і нахилився дитячій колясці. Міцно спав дитини. "ЯкВін робити?""За десять місячного хто повинен бути вдома з його maman і замість gallivantingнавколо міста під ворожих літаків і прислухаючись до десяти років студенти shriek весь день? Штраф". Вонапосміхнувся і проштовхнув вологою ringlet від неї стикаються, як вони відправилися по коридору. "Я звук гірким?""Не більше, ніж решта з нас.""Ха! Гіркота б зробити вам добро. Все що посміхаючись і прикидається ваш дасть мені вулики."Рейчел зіткнувся Прам вниз три кам'яні сходи а на доріжки, які призвели до в трав'янистихігровим майданчиком, що колись була ареною вправа для коней і доставки області для торговців. Чотириста років кам'яний фонтан клекотіло і капали води у центрі двору."Давай, дівчаток!" Рейчел покликав Софі і Сара, які разом сиділи на лавці в парку.Дівчата негайно відгукнулися і впав на крок попереду жінок, базікати постійно, їхглави разом, звів свої руки. Друге покоління найкращих друзів.Вони перетворився в провулку і вийшов на rue Віктор Hugo, прямо перед бістро, де старийчоловіків сидів на стільці кування, пити каву і куріння сигарет і розмов про політику. Попереду з них,Vianne побачила худий тріо Шкутильгаючи жінок, їх одяг рваних, їхніх обличчях жовтий з пилу."Бідні жінки," Рахіль сказала з зітхання. "Елен Рулле розповів мені сьогодні вранці, що щонайменше десятокбіженці прийшла вчора пізно ввечері. Історії, які вони приносять не є хорошими. Але ніхто статуя прикрашаєІсторія як Елен."Зазвичай перевагу Vianne б давати коментарі про те, що плітки Елен був, але вона не могла бути glib.Згідно тато, Ізабель покинули Париж днів тому. Вона все ще не приїхав в Le Jardin. "Я боюсяпро Ізабель,"сказала вона.Рейчел пов'язаний її за руку через Vianne в. "Ви пам'ятаєте перший раз, коли ваша сестра побіг подалі відцієї школи-інтернату в Ліоні?""Вона було сім років"."Вона зробила це аж до Амбуаз. Поодинці. Без грошей. Вона провела дві ночі в лісі іговорив їй шлях на поїзд".Vianne ледь згадав що-небудь в той час, за винятком її власної горя. Коли вона втратила першедитина, вона потрапила в розпачі. Втрачені рік Antoine назвав його. Це було, як вона думала, що про нього, теж.Коли Antoine сказав їй, він приймає Ізабель до Парижа, а до татка, був Vianne — Бога допомогти їй —звільнені.Це було дивуватися, що Ізабель мав втекти від школи-інтернату, до якого вона була спрямована?До цього дня Vianne відчував законослухняні ганьба на як вона мала лікувати її сестри немовляти."Вона було дев'ять перший раз, вона зробила це в Париж" Vianne сказав, що, намагаючись знайти комфорт у знайомихІсторія. Ізабель була жорсткою і відвезли і рішуче; вона завжди була."Якщо я не помиляюся, вона була вигнані два роки пізніше для втечі від школи, щоб забродячого цирку. Чи було те, що, коли вона піднялася з другого поверху гуртожиткового типу вікна за допомогою abedsheet?" Рейчел посміхнувся. "Точка є, Ізабель зробить його тут якщо це те, що вона хоче"."Бог допомогти будь-хто, хто намагається зупинити її.""Вона приїде будь-який день. Я обіцяю. Якщо вона зустрілася вигнанні принц і впала відчайдушно влюбов"."Це роду речі, що може статися з нею"."Ось бачите?" Рейчел дражнили. "Ти одужаєш вже. Тепер прийшов до мене додому, щоб лимонад. Це просторіч на цей гарячий день."

Результаты (украинский) 2:

Вищої élementaire не велика школа за стандартами міста, але це був просторий і добре продуманий,
багато достатньо великим для дітей комуні Carriveau. Перед його життя, як школи,
будівля була стайні для багатого поміщика, і, таким чином, його дизайн U-форма; центральний двір був
був місцем збору для вагонів і торговців. Це мало сірі кам'яні стіни, яскраві сині віконниці і
дерев'яні підлоги. Садиба, в якій він колись був вирівняний, бомбили у Великій війні
і ніколи не відновлені. Як і в багатьох школах в малих містах Франції, він стояв на дальній околиці міста.
Vianne був у своєму класі, за своїм столом, дивлячись на обличчя Сяйво дитячих перед
нею, витираючи її верхню губу з її зморшкуватою хусткою , На підлозі біля столу кожної дитини був
маска обов'язкове газу. Діти даний час здійснюється їх всюди.
Відкриті вікна і товсті кам'яні стіни допомогли, щоб сонце в страху, але як і раніше тепло було душно.
Господь знав, це було досить важко зосередитися без додаткового тягаря тепла. Новини з
Парижа було жахливо, страшно. Всі хто міг говорити тільки про те, похмуре майбутнє і шокуюча
присутні: німці в Парижі. Лінія Мажино порушена. Французькі солдати мертві в окопах і йдуть від
передньої. За останні три ночі, так як-телефонного дзвінка від її батька-що вона не спала. Ізабель
був Бог-зна-де між Парижем і Carriveau, і не було ні слова від Антуана.
"Хто хоче сполучених дієслово Courir для мене?" Запитала вона втомлено.
"Хіба ми не повинні вчити німецьку?"
Зрозумів Vianne, що тільки що запитав вона. Студенти були зацікавлені тепер, сидячи у вертикальному положенні, їх
очі сяяли.
"Вибачте?" Вона сказала, прочищаючи горло, покупка час.
"Ми повинні вчитися німецька, французька, ні."
Це був молодий Жиль Фурньє, син м'ясника. Його батько і всі три з його старших братів уже
пішов на війну, залишивши тільки його і його мати, щоб запустити м'ясний магазин родини.
"І зйомки," Франсуа погодився, кивнувши головою. "Моя мама каже, що ми повинні знати, як
стріляти німців, теж."
"Моя бабуся каже, що ми всі повинні просто залишити," сказала Клер. "Вона пам'ятає останню війну, і вона
каже, що ми дурні для перебування."
"Німці не будуть перетинати Луари, вони будуть, мадам Моріак?" У першому ряду, в центрі, Софі нахилилася вперед у своєму кріслі, склавши руки на вершині дерев'яний стіл, її
очі широко. Вона була, як засмучений чутками, як Vianne. Дитина плакала себе спати дві
вечори поспіль, турбуючись за її батька. Тепер Bébé прийшов у школу з нею. Сара сиділа в столі
поруч з її найкращою подругою, дивлячись в рівній мірі бояться.
"Це все вірно боятися," сказав Vianne, рухаючись до них. Це було те, що вона сказала Софі минулому
ніч і до себе, але слова прозвучали порожніми.
"Я не боюся", сказав Жиль. "Я отримав ніж. Я вб'ю будь-які брудні Боші, які показують в Carriveau.
"Розширилися очі Сари. "Вони приїжджають сюди?"
"Ні," сказав Vianne. Заперечення не спадає легко, її власний страх зловили на слові, розтягується її.
"Французькі солдати-ваші батьки і дядька і брати-найхоробріші люди у світі. Я впевнений, що
вони борються за Париж і Туром і Орлеаном навіть, як ми говоримо.
"" Але Париж затоплений ", сказав Жиль. "Те, що трапилося з французькими солдатами на фронті?»
«У війнах, є битви і сутички. Втрати на цьому шляху. Але наші люди ніколи не дозволяйте
німці виграти. Ми ніколи не здаватися. "Вона переїхала ближче до її студентів. "Але у нас є частина, щоб грати,
теж, ті з нас, залишився позаду. Ми повинні бути сміливий і сильний, теж, і не вірю, що найгірше. Ми повинні
тримати на наші життя так наших батьків і братів і чоловіки ... життя приходять додому, ош?
"Запитав" А що про Tante Ізабель? "Софі. "Grandpère сказала вона повинна була тут
в даний час."
"Мій двоюрідний брат біг з Парижа, теж", сказав Франсуа. "Він не приїхав сюди, або."
"Мій дядько каже, що це погано на дорогах."
Колокол дзвонив, і студенти вискочив зі своїх місць, як джерела. В одну мить війна, літаки,
страх були забуті. Вони були восьми- і дев'ять-річних звільнені в кінці літа навчального дня,
і вони діяли як він. Кричати, сміючись, говорив усе відразу, штовхаючись у бік, працює на
двері.
Vianne був вдячний за дзвінок. Вона була вчителькою, заради Бога. Що вона знає, щоб сказати про
небезпеки, таких як ці? Як вона могла заспокоїти страх дитини, коли її власна напружує на повідку?
Вона зайнялася звичайні завдання-збираючи осколки, що шістнадцятеро дітей, які залишилися позаду,
стукати крейда від м'яких гумок, поклавши книги геть. Коли все було, як це повинно бути, вона поклала
свої папери і олівці у своїй шкіряну сумку і взяв її сумочку з нижньої столі в
ящику. Потім вона наділа солом'яний капелюх, притиснув його на місці, і залишив її класну кімнату.
Вона йшла тихі коридори, розмахуючи колегам, які все ще в своїх класах.
Кілька номерів були закриті зараз, що вчителі-чоловіки були мобілізовані .
У класі Рахілі, вона зупинилася, спостерігаючи, як Рейчел помістити сина в його колясці і колісні її
до дверей. Рейчел була планує взяти цей термін від від викладання, щоб залишитися вдома з Арі,
але війна змінила все це. Тепер, вона не мала жодного вибору, окрім як принести дитину, щоб працювати з нею.
"Ви подивіться, як я відчуваю", сказав Vianne, як її подруга наблизилися. Темне волосся Рахілі відповіли на
вологості і в два рази.
"Це не може бути комплімент, але я в розпачі, так що я беру його в якості одного. Ви вигорає на yourcheek, до речі.
"Vianne витерла щоку відсутнім і схилився над коляскою. Дитина міцно спав. "Як
він це робить?"
"Для десяти-місячного який повинен бути вдома зі своєю маман і замість gallivanting
по місту під ворожих літаків і слухати до десяти-річних студентів крик весь день? Прекрасно. "Вона
посміхнулася і штовхнув вологу колечко з її обличчя, коли вони попрямували вниз по коридору. "У мене звучить гірка?"
"Ні більше, ніж решта з нас."
"Ха! Гіркота б вам на користь. Все, що посмішка і удавання твоє дасть мені вулики.
"Рейчел наткнувся коляску вниз три кам'яні ступенів і на доріжці, яка призвела до трав'янистої
області ігри, які колись були вправи арена для коней і доставка область для торговців. Чотири ??? сто річний кам'яний фонтан клекотіло і краплі води в центрі двору.
"Ходімо, дівчатка!" Рейчел покликав Софі і Сара, які сиділи разом на лавці в парку.
Дівчата відповіли відразу і впав у крок попереду жінок, базікає постійно, їх
керівники схилив разом, їх служив руки. Друге покоління найкращих друзів.
Вони перетворилися на провулку і вийшов на вулиці Віктора Гюго, прямо перед бістро, де старі
люди сиділи на стільцях Ковані вироби, кава і курити сигарети і говорити про політику. Попереду,
Vianne побачив виснажене тріо жінок накульгуючи, їх одяг в лахмітті, їхні обличчя жовті з пилом.
"Бідні жінки," говорить Рейчел зітхнувши. Сьогодні вранці "Елен Рюелля сказав мені, що, принаймні дюжина
біженці прийшли в місто пізно ввечері. Історії, які вони приносять не дуже добре. Але ніхто не прикрашає
історію як Елен.
"Зазвичай Vianne б зробити коментар про те, що плітки Елен була, але вона не може бути жвавим.
За Папа, Ізабель покинув Париж днів тому. Вона досі не прибув до Le Jardin. "Я турбуюся
про Ізабель," сказала вона.
Рейчел пов'язана руку через Vianne років. "Ви пам'ятаєте перший раз ваша сестра втекла з
цієї школи-інтернату в Ліоні?"
"Вона була сім років."
"Вона зробила все це шлях в Амбуаз. Один. При відсутності грошей. Вона провела дві ночі в лісі і
розмовляли свій шлях на поїзді.
"Vianne ледь пам'ятав нічого цього часу для її власного горя, крім. Коли вона програла перший
дитина, вона впала у відчай. Втрачений рік, Антуан назвав його. Це було, як вона думала про нього, теж.
Коли Антуан сказав їй, що він приймає Ізабель в Париж, і до тата, Vianne було-Бог допомагає її-
полегшення.
Чи було це який-небудь здивування, що Ізабель втекла зі школи-інтернату, в якій вона була відправлена?
На сьогоднішній день, Vianne відчув сором зостається на те, як вона лікувала її молодша сестричка.
"Вона була дев`ять вперше вона зробила це в Париж," сказав Vianne, намагаючись знайти розраду у звичній
історії. Ізабель була жорсткою і приводом і визначається; вона завжди була.
"Якщо я не помиляюся, вона була виключена через два роки за втечу з школи, щоб побачити
бродячий цирк. Чи в тому, що, коли вона вилізла з вікна гуртожитку другого поверху за допомогою abedsheet? "Усміхнувся Рейчел. "Справа в тому, Ізабель зробить його тут, якщо це те, що вона хоче."
"Бог в допомогу всім, хто намагається її зупинити."
"Вона приїде в будь-який день. Я обіцяю. Якщо вона не зустріла засланця князя і впав відчайдушно
закоханий.
"" Це та річ, яка може трапитися з нею.
"" Ви бачите? "Дражнили Рейчел. "Ви вже почуваюся краще. Тепер прийшов у мій дім для лимонаду. Це просто
справа в день цієї гарячої ".

Результаты (украинский) 3:

Полемічним питанням élementaire не велика школа в місті стандартів, але він виявився просторим і добре виклав"
багато досить великий для дітей комуни Carriveau. Перед тим як його життя, як у школі,
будівництво було стайні для насиченого землевласником, і таким чином її U-форми; центральним двір були
було зібрання місце для вагонів та торговців. Це похвалився сірий кам'яні стіни,Яскравий блакитний ставні, і
дерев'яних підлог. В садибі будинок, який він колись були вирівняні, були розбомбив у велику війну
і ніколи не перебудовувалася. Як і багато шкіл у малих містах у Франції, він поки що стояв на околиці містечка.
Vianne було в її класі, у неї за спиною робочий стіл, дивився на сяючий дитячих облич перед
її, спочатку загорніть її верхньої губи з її зморшкуватою хусткою.