April 9, 1995The Oregon CoastIf I h

April 9, 1995
The Oregon Coast
If I have learned anything in this long life of mine, it is this: In love we find out who we want to be; in
war we find out who we are. Today’s young people want to know everything about everyone. They
think talking about a problem will solve it. I come from a quieter generation. We understand the value
of forgetting, the lure of reinvention.
Lately, though, I find myself thinking about the war and my past, about the people I lost.
Lost.
It makes it sound as if I misplaced my loved ones; perhaps I left them where they don’t belong and
then turned away, too confused to retrace my steps.
They are not lost. Nor are they in a better place. They are gone. As I approach the end of my years, I
know that grief, like regret, settles into our DNA and remains forever a part of us.
I have aged in the months since my husband’s death and my diagnosis. My skin has the crinkled
appearance of wax paper that someone has tried to flatten and reuse. My eyes fail me often—in the
darkness, when headlights flash, when rain falls. It is unnerving, this new unreliability in my vision.
Perhaps that’s why I find myself looking backward. The past has a clarity I can no longer see in the
present.
I want to imagine there will be peace when I am gone, that I will see all of the people I have loved
and lost. At least that I will be forgiven.
I know better, though, don’t I?
* * *
My house, named The Peaks by the lumber baron who built it more than a hundred years ago, is for
sale, and I am preparing to move because my son thinks I should.
He is trying to take care of me, to show how much he loves me in this most difficult of times, and so
I put up with his controlling ways. What do I care where I die? That is the point, really. It no longer
matters where I live. I am boxing up the Oregon beachside life I settled into nearly fifty years ago.
There is not much I want to take with me. But there is one thing.
I reach for the hanging handle that controls the attic steps. The stairs unfold from the ceiling like a
gentleman extending his hand.
The flimsy stairs wobble beneath my feet as I climb into the attic, which smells of must and mold

Результаты (украинский) 1:

9 квітня 1995 рокуНа узбережжі штату ОрегонЯкщо я дізнався все, що у цей тривалий термін служби, мій, вона полягає в наступному: В любові, ми з'ясувати, які ми хочемо бути; увійну ми з'ясувати, хто ми є. Сучасної молоді хочуть знати все про всіх. Вонидумаю, що говорити про проблеми буде її вирішити. Я родом з тихіше покоління. Ми розуміємо, що значеннязабути, заманити переосмислення.Останнім часом хоча, я вважаю себе на думці про війну і про моє минуле, про людей, я втратив.Втратили.Це робить звук, як ніби я недоречними моїх близьких; Можливо я залишив їх, де вони не належать іпотім виявилося геть, занадто збентежений, щоб повторити кроки мої.Вони не втрачено. І вони в кращому місці. Вони зникли. Як я вже підходжу до кінця мого років, язнаю, що печаль, як жалю, осідає в наших ДНК і залишається вічно частиною нас.Я витримані в місяці після смерті мого чоловіка і мого діагноз. Моя шкіра має на гофрованіПоява вощеною папером, що хтось намагався звести та повторного використання. Мої очі підведіть мене часто — у втемряви, коли флеш-фари, коли дощ падає. Вона є нервує, цей новий ненадійність в моєму баченні.Можливо, саме тому я вважаю себе дивлячись назад. Минуле є ясність, я не можу більше бачити в наприсутній.Я хочу, щоб уявити, що там буде мир, коли я пішов, що я буду бачити всіх людей, я любиві програв. AT принаймні, що я будуть прощені.Я знаю, що краще, хоча я не?* * *Мій будинок, названий піки пиломатеріалів Барон, які побудували його більш ніж сто років тому, є дляпродаж і я готую для переміщення тому, що мій син думає, що я повинен.Він намагається піклуватися про мене, щоб показати, як він любить мене в цьому найбільш важких часів і т. дЯ миритися з його способами контролю. Що робити, я все одно, де я помру? Це точка, дійсно. Це вже непитання, де я живу. Я впевнений, бокс вгору Орегон узбережжя життя я оселився в майже п'ятдесят років тому.Існує не так багато я хочу взяти з собою. Але є одна річ.Я приходжу для підвішування ручки, яка керує горище кроки. Сходи розвертатися зі стелі як нарозширюючи його руки джентльменом.Надумані сходи розгойдуватися під мої ноги, як я піднімаюся на горищі, яка пахне обов'язковим і цвілі

Результаты (украинский) 2:

9 квітня 1995
Орегон узбережжі
Якщо я дізнався що-небудь в цій довгого життя шахти, саме це: У любові ми знаходимо, ким ми хочемо бути; в
війні ми дізнаємося, хто ми є. Сьогоднішні молоді люди хочуть знати все про всіх. Вони
думаю, говорити про проблему буде вирішити. Я родом з тихої покоління. Ми розуміємо значення
забути, спокуса переосмислення.
Останнім часом, хоча, я ловлю себе на думці про війну і моє минуле, про людей, я програв.
Lost.
Це робить його звук, ніби я втратив свій близьких; може бути, я залишив їх там, де вони не належать і
відвернувся, занадто збентежений, щоб повторити мої кроки.
Вони не втратили. Вони також не в кращому місці. Вони пішли. Як я наближаюся до кінця моїх років, я
знаю, що горе, як жалю, осідає в нашій ДНК і залишається назавжди частиною нас.
Я у віці протягом декількох місяців після смерті мого чоловіка і мого діагнозу. Моя шкіра має гофрований
вигляд вощеного паперу, що хтось спробував згладити і використовувати. Мої очі не в змозі мені часто в
темряві, коли фари блимати, коли дощ падає. Це нервує, ця нова ненадійність в моєму баченні.
Можливо, саме тому я вважаю, що дивлюся назад. Минуле ясність я не можу більше бачити в
даний час.
Я хочу, щоб уявити собі, що буде мир, коли я піду, що я буду бачити всі люди, яких я любив
і втратив. По крайней мере, я буду прощений.
Я знаю, краще, хоча, чи не так?
* * *
Мій будинок, названий піків від лісової барон, який побудував його більше ста років тому, для
продажу, і я готуюся рухатися, тому що мій син думає, що я повинен.
Він намагається піклуватися про мене, щоб показати, як сильно він любить мене в цьому найважчі часи, і так
я миритися з його контролюючих способами. Що мені, де я помру? Це точка, насправді. Він більше не
має значення, де я живу. Я бокс до прибережним життя Oregon я оселився в майже п'ятдесят років тому.
Існує не так багато я хочу взяти з собою. Але є одна справа.
Я тягнуся до ручки висить, який управляє горище кроків. Сходи розгортатися зі стелі, як
джентльмен простягнув руку.
Хисткий сходи розгойдуватися під ногами, як я піднімаюся на горище, який пахне сусла і цвілі

Результаты (украинский) 3:

9 Квітня, 1995 року у Oрегон
узбережжя
якщо я навчився нічого в цьому довге життя моє, це так: у любові ми дізнатися, хто ми хочемо бути; в
війни ми дізнатися, хто ми є. Сьогоднішня молода хочуть знати все про всіх. Вони
думати про проблеми будуть розв'язувати. Я приїхав з спокійніше покоління. Ми розуміємо вартість
забуття, принадність перевинайдення.
останнім часом, щоправда,Я вважаю себе на думці про війну і моє минуле, про людей, яких я втратила.
втрачено.
вона робить його звук так, ніби я недоречне моїх близьких, можливо, я залишив їх там, де вони не належать і
потім відвернулася, занадто заплутана відстежити мої дії.
вони не втрачаються. Ні, вони краще місце. Вони пішли. Як мені наближатися закінчення моїх років, я знаю
що горе, як і жаль,