- Текст
- История
THE SNAKE AND THE BELL by L. BeckeW
THE SNAKE AND THE BELL by L. Becke
When I was a child of eight years of age, a curious incident occurred in the house in which our family lived. The place was Mosman's Bay, one of the many picturesque indentations of the beautiful harbour of Sydney. In those days the houses were few and far apart, and our own dwelling was surrounded on all sides by the usual Australian forest far back from the main road.
The building itself was in the form of a quadrangle enclosing a courtyard, on to which nearly all the rooms opened; each room having a bell over the door, the wires running all round the square, while the f ront-door bell; hung in the hall.
One cold and windy evening about eight o'clock, my mother, my sisters, and myself were sitting in the dining-room awaiting the arrival of my brothers from Sydney — they attended school there, and rowed or sailed the six miles to and fro every day, generalIy returning home by dusk. On this particular evening, however, they were late, on account of the wind blowing rather freshly from the north-east; but presently we heard the front-door bell ring gently.
"Here they are at last," said my mother; "but how silly of them to go to the front-door on such a windy night!"
Julia, the servant, candle in hand, went along the lengthy passage, and opened the door. No one was there! She came back to the dining-room when the bell again rang — this time vigorously. My eldest sister threw down the book she was reading, and with an impatient exclamation herself went to the door, opened it quickly, and said sharply as she pulled it inwards — "Come in at once, you stupid things!" There was no answer, and she stepped outside on the veranda. No one was visible, and again the big bell in the hall rang!
She shut the door angrily and returned to her seat, just as the bell gave a curious, faint tinkle.
"Don't take any notice of them," said my mother, "they will soon get tired of playing such silly tricks, and be eager for their supper."
Presently the bell gave out three clear strokes. We looked at each other and smiled. Five minutes passed, and then came eight or ten gentle strokes.
"Let us catch them," said my mother, rising, and holding her finger up to us to preserve silence, as she stepped softly along the hall, we following on tiptoe.
Softly turning the handle, she suddenly threw the door wide open, just as the bell gave another jangle. Not a soul was visible!
My mother — one of the most placid-tempered women who ever breathed, now became annoyed, and stepping out on the veranda, addressed herself to the darkness — "Come inside at once, boys, or I shall be very angry. I know perfectly well what you have done; you have tied a string to the bell-wires, and are pulling it. If you don't stop you shall have no supper."
No answer — except from the hall bell, which gave another tinkle.
"Bring a candle and the step-ladder, Julia," said our mother, "and we shall see what these foolish boys have done to the bell-wire."
Julia brought the ladder; my eldest sister mounted it, and began to examine the bell. She could see nothing unusual, no string or wire, and as she descended, the bell swayed and gave one faint stroke!
We all returned to the sitting-room, and had scarcely been there five minutes when we heard my three brothers coming in, in their usual way, by the back door. They tramped into the sitting-room, noisy, dirty, and hungry, and demanded supper in a loud voice. My mother looked at them angrily, and said they deserved none.
"Why, mum, what's the matter?" said Ted; "what have we been doing now, or what have we not done, that we don't deserve any supper, after pulling for two hours from Circular Quay."
"You know perf ectly well what I mean. It is most inconsiderate of you to play such silly tricks upon us.
Ted gazed at her in astonishment. "Silly tricks, rnother! What silly tricks?" (Julia crossed herself, and trembled visibly as the bell again rang.)
My mother, at once satisfied that Ted and my other brothers really knew nothing of the mysterious bell-ringing, quickly explained the cause of her anger.
"Let us go and see if we can find out," said Ted. "You two boys, and you, Julia, get all the lanterns, light them, and we'll start out together — two on one side of the house and two on the other."
We ran out, lit three lanterns, and my next eldest brother and myself, feeling horribly frightened, were told to go round the house, beginning from the left, and meet Ted at the hall door, he going round from the right.
With shaking limbs and gasping breath we made our portion of the circuit, sticking close to each other, and carefully avoiding looking at anything. We arrived on the veranda, and in front of the hall door, quite five minutes before Ted appeared.
"Well, did you see anything?" he asked, as he walked up the steps, lantern in hand.
"Nothing," we answered.
Ted looked at us contemptuously. "You miserable little curs! What are you so frightened of? You're no better than a pack of women and kids. It's the wind that has made the bell ring, or, if it's not the wind, it is something else which I don't know anything about; but I want my supper. Pull the bell, one of you."
Then Ted, raised his lantern so as to get a look upwards, and gave a yell.
"Oh, look there!"
We looked up, and saw the twisting coils of a huge carpet snake, which had wound its body round and round the bell-wire on top of the wall plate. Its head was downwards, and it did not seem at all alarmed at our presence, but went on wriggling and twisting.
Then the step-ladder was brought out, and Ted, seizing the reptile by the tail, uncoiled it with some difficulty from the wire, and threw it down upon the veranda.
It was over nine feet in length, and very fat, and had caused all the disturbance by trying to denude itself of its old skin by dragging its body between the bell-wire and the top of the wall.
When I was a child of eight years of age, a curious incident occurred in the house in which our family lived. The place was Mosman's Bay, one of the many picturesque indentations of the beautiful harbour of Sydney. In those days the houses were few and far apart, and our own dwelling was surrounded on all sides by the usual Australian forest far back from the main road.
The building itself was in the form of a quadrangle enclosing a courtyard, on to which nearly all the rooms opened; each room having a bell over the door, the wires running all round the square, while the f ront-door bell; hung in the hall.
One cold and windy evening about eight o'clock, my mother, my sisters, and myself were sitting in the dining-room awaiting the arrival of my brothers from Sydney — they attended school there, and rowed or sailed the six miles to and fro every day, generalIy returning home by dusk. On this particular evening, however, they were late, on account of the wind blowing rather freshly from the north-east; but presently we heard the front-door bell ring gently.
"Here they are at last," said my mother; "but how silly of them to go to the front-door on such a windy night!"
Julia, the servant, candle in hand, went along the lengthy passage, and opened the door. No one was there! She came back to the dining-room when the bell again rang — this time vigorously. My eldest sister threw down the book she was reading, and with an impatient exclamation herself went to the door, opened it quickly, and said sharply as she pulled it inwards — "Come in at once, you stupid things!" There was no answer, and she stepped outside on the veranda. No one was visible, and again the big bell in the hall rang!
She shut the door angrily and returned to her seat, just as the bell gave a curious, faint tinkle.
"Don't take any notice of them," said my mother, "they will soon get tired of playing such silly tricks, and be eager for their supper."
Presently the bell gave out three clear strokes. We looked at each other and smiled. Five minutes passed, and then came eight or ten gentle strokes.
"Let us catch them," said my mother, rising, and holding her finger up to us to preserve silence, as she stepped softly along the hall, we following on tiptoe.
Softly turning the handle, she suddenly threw the door wide open, just as the bell gave another jangle. Not a soul was visible!
My mother — one of the most placid-tempered women who ever breathed, now became annoyed, and stepping out on the veranda, addressed herself to the darkness — "Come inside at once, boys, or I shall be very angry. I know perfectly well what you have done; you have tied a string to the bell-wires, and are pulling it. If you don't stop you shall have no supper."
No answer — except from the hall bell, which gave another tinkle.
"Bring a candle and the step-ladder, Julia," said our mother, "and we shall see what these foolish boys have done to the bell-wire."
Julia brought the ladder; my eldest sister mounted it, and began to examine the bell. She could see nothing unusual, no string or wire, and as she descended, the bell swayed and gave one faint stroke!
We all returned to the sitting-room, and had scarcely been there five minutes when we heard my three brothers coming in, in their usual way, by the back door. They tramped into the sitting-room, noisy, dirty, and hungry, and demanded supper in a loud voice. My mother looked at them angrily, and said they deserved none.
"Why, mum, what's the matter?" said Ted; "what have we been doing now, or what have we not done, that we don't deserve any supper, after pulling for two hours from Circular Quay."
"You know perf ectly well what I mean. It is most inconsiderate of you to play such silly tricks upon us.
Ted gazed at her in astonishment. "Silly tricks, rnother! What silly tricks?" (Julia crossed herself, and trembled visibly as the bell again rang.)
My mother, at once satisfied that Ted and my other brothers really knew nothing of the mysterious bell-ringing, quickly explained the cause of her anger.
"Let us go and see if we can find out," said Ted. "You two boys, and you, Julia, get all the lanterns, light them, and we'll start out together — two on one side of the house and two on the other."
We ran out, lit three lanterns, and my next eldest brother and myself, feeling horribly frightened, were told to go round the house, beginning from the left, and meet Ted at the hall door, he going round from the right.
With shaking limbs and gasping breath we made our portion of the circuit, sticking close to each other, and carefully avoiding looking at anything. We arrived on the veranda, and in front of the hall door, quite five minutes before Ted appeared.
"Well, did you see anything?" he asked, as he walked up the steps, lantern in hand.
"Nothing," we answered.
Ted looked at us contemptuously. "You miserable little curs! What are you so frightened of? You're no better than a pack of women and kids. It's the wind that has made the bell ring, or, if it's not the wind, it is something else which I don't know anything about; but I want my supper. Pull the bell, one of you."
Then Ted, raised his lantern so as to get a look upwards, and gave a yell.
"Oh, look there!"
We looked up, and saw the twisting coils of a huge carpet snake, which had wound its body round and round the bell-wire on top of the wall plate. Its head was downwards, and it did not seem at all alarmed at our presence, but went on wriggling and twisting.
Then the step-ladder was brought out, and Ted, seizing the reptile by the tail, uncoiled it with some difficulty from the wire, and threw it down upon the veranda.
It was over nine feet in length, and very fat, and had caused all the disturbance by trying to denude itself of its old skin by dragging its body between the bell-wire and the top of the wall.
0/5000
THE SNAKE AND THE BELL by L. Becke
When I was a child of eight years of age, a curious incident occurred in the house in which our family lived. The place was Mosman's Bay, one of the many picturesque indentations of the beautiful harbour of Sydney. In those days the houses were few and far apart, and our own dwelling was surrounded on all sides by the usual Australian forest far back from the main road.
The building itself was in the form of a quadrangle enclosing a courtyard, on to which nearly all the rooms opened; each room having a bell over the door, the wires running all round the square, while the f ront-door bell; hung in the hall.
One cold and windy evening about eight o'clock, my mother, my sisters, and myself were sitting in the dining-room awaiting the arrival of my brothers from Sydney — they attended school there, and rowed or sailed the six miles to and fro every day, generalIy returning home by dusk. On this particular evening, however, they were late, on account of the wind blowing rather freshly from the north-east; but presently we heard the front-door bell ring gently.
"Here they are at last," said my mother; "but how silly of them to go to the front-door on such a windy night!"
Julia, the servant, candle in hand, went along the lengthy passage, and opened the door. No one was there! She came back to the dining-room when the bell again rang — this time vigorously. My eldest sister threw down the book she was reading, and with an impatient exclamation herself went to the door, opened it quickly, and said sharply as she pulled it inwards — "Come in at once, you stupid things!" There was no answer, and she stepped outside on the veranda. No one was visible, and again the big bell in the hall rang!
She shut the door angrily and returned to her seat, just as the bell gave a curious, faint tinkle.
"Don't take any notice of them," said my mother, "they will soon get tired of playing such silly tricks, and be eager for their supper."
Presently the bell gave out three clear strokes. We looked at each other and smiled. Five minutes passed, and then came eight or ten gentle strokes.
"Let us catch them," said my mother, rising, and holding her finger up to us to preserve silence, as she stepped softly along the hall, we following on tiptoe.
Softly turning the handle, she suddenly threw the door wide open, just as the bell gave another jangle. Not a soul was visible!
My mother — one of the most placid-tempered women who ever breathed, now became annoyed, and stepping out on the veranda, addressed herself to the darkness — "Come inside at once, boys, or I shall be very angry. I know perfectly well what you have done; you have tied a string to the bell-wires, and are pulling it. If you don't stop you shall have no supper."
No answer — except from the hall bell, which gave another tinkle.
"Bring a candle and the step-ladder, Julia," said our mother, "and we shall see what these foolish boys have done to the bell-wire."
Julia brought the ladder; my eldest sister mounted it, and began to examine the bell. She could see nothing unusual, no string or wire, and as she descended, the bell swayed and gave one faint stroke!
We all returned to the sitting-room, and had scarcely been there five minutes when we heard my three brothers coming in, in their usual way, by the back door. They tramped into the sitting-room, noisy, dirty, and hungry, and demanded supper in a loud voice. My mother looked at them angrily, and said they deserved none.
"Why, mum, what's the matter?" said Ted; "what have we been doing now, or what have we not done, that we don't deserve any supper, after pulling for two hours from Circular Quay."
"You know perf ectly well what I mean. It is most inconsiderate of you to play such silly tricks upon us.
Ted gazed at her in astonishment. "Silly tricks, rnother! What silly tricks?" (Julia crossed herself, and trembled visibly as the bell again rang.)
My mother, at once satisfied that Ted and my other brothers really knew nothing of the mysterious bell-ringing, quickly explained the cause of her anger.
"Let us go and see if we can find out," said Ted. "You two boys, and you, Julia, get all the lanterns, light them, and we'll start out together — two on one side of the house and two on the other."
We ran out, lit three lanterns, and my next eldest brother and myself, feeling horribly frightened, were told to go round the house, beginning from the left, and meet Ted at the hall door, he going round from the right.
With shaking limbs and gasping breath we made our portion of the circuit, sticking close to each other, and carefully avoiding looking at anything. We arrived on the veranda, and in front of the hall door, quite five minutes before Ted appeared.
"Well, did you see anything?" he asked, as he walked up the steps, lantern in hand.
"Nothing," we answered.
Ted looked at us contemptuously. "You miserable little curs! What are you so frightened of? You're no better than a pack of women and kids. It's the wind that has made the bell ring, or, if it's not the wind, it is something else which I don't know anything about; but I want my supper. Pull the bell, one of you."
Then Ted, raised his lantern so as to get a look upwards, and gave a yell.
"Oh, look there!"
We looked up, and saw the twisting coils of a huge carpet snake, which had wound its body round and round the bell-wire on top of the wall plate. Its head was downwards, and it did not seem at all alarmed at our presence, but went on wriggling and twisting.
Then the step-ladder was brought out, and Ted, seizing the reptile by the tail, uncoiled it with some difficulty from the wire, and threw it down upon the veranda.
It was over nine feet in length, and very fat, and had caused all the disturbance by trying to denude itself of its old skin by dragging its body between the bell-wire and the top of the wall.
When I was a child of eight years of age, a curious incident occurred in the house in which our family lived. The place was Mosman's Bay, one of the many picturesque indentations of the beautiful harbour of Sydney. In those days the houses were few and far apart, and our own dwelling was surrounded on all sides by the usual Australian forest far back from the main road.
The building itself was in the form of a quadrangle enclosing a courtyard, on to which nearly all the rooms opened; each room having a bell over the door, the wires running all round the square, while the f ront-door bell; hung in the hall.
One cold and windy evening about eight o'clock, my mother, my sisters, and myself were sitting in the dining-room awaiting the arrival of my brothers from Sydney — they attended school there, and rowed or sailed the six miles to and fro every day, generalIy returning home by dusk. On this particular evening, however, they were late, on account of the wind blowing rather freshly from the north-east; but presently we heard the front-door bell ring gently.
"Here they are at last," said my mother; "but how silly of them to go to the front-door on such a windy night!"
Julia, the servant, candle in hand, went along the lengthy passage, and opened the door. No one was there! She came back to the dining-room when the bell again rang — this time vigorously. My eldest sister threw down the book she was reading, and with an impatient exclamation herself went to the door, opened it quickly, and said sharply as she pulled it inwards — "Come in at once, you stupid things!" There was no answer, and she stepped outside on the veranda. No one was visible, and again the big bell in the hall rang!
She shut the door angrily and returned to her seat, just as the bell gave a curious, faint tinkle.
"Don't take any notice of them," said my mother, "they will soon get tired of playing such silly tricks, and be eager for their supper."
Presently the bell gave out three clear strokes. We looked at each other and smiled. Five minutes passed, and then came eight or ten gentle strokes.
"Let us catch them," said my mother, rising, and holding her finger up to us to preserve silence, as she stepped softly along the hall, we following on tiptoe.
Softly turning the handle, she suddenly threw the door wide open, just as the bell gave another jangle. Not a soul was visible!
My mother — one of the most placid-tempered women who ever breathed, now became annoyed, and stepping out on the veranda, addressed herself to the darkness — "Come inside at once, boys, or I shall be very angry. I know perfectly well what you have done; you have tied a string to the bell-wires, and are pulling it. If you don't stop you shall have no supper."
No answer — except from the hall bell, which gave another tinkle.
"Bring a candle and the step-ladder, Julia," said our mother, "and we shall see what these foolish boys have done to the bell-wire."
Julia brought the ladder; my eldest sister mounted it, and began to examine the bell. She could see nothing unusual, no string or wire, and as she descended, the bell swayed and gave one faint stroke!
We all returned to the sitting-room, and had scarcely been there five minutes when we heard my three brothers coming in, in their usual way, by the back door. They tramped into the sitting-room, noisy, dirty, and hungry, and demanded supper in a loud voice. My mother looked at them angrily, and said they deserved none.
"Why, mum, what's the matter?" said Ted; "what have we been doing now, or what have we not done, that we don't deserve any supper, after pulling for two hours from Circular Quay."
"You know perf ectly well what I mean. It is most inconsiderate of you to play such silly tricks upon us.
Ted gazed at her in astonishment. "Silly tricks, rnother! What silly tricks?" (Julia crossed herself, and trembled visibly as the bell again rang.)
My mother, at once satisfied that Ted and my other brothers really knew nothing of the mysterious bell-ringing, quickly explained the cause of her anger.
"Let us go and see if we can find out," said Ted. "You two boys, and you, Julia, get all the lanterns, light them, and we'll start out together — two on one side of the house and two on the other."
We ran out, lit three lanterns, and my next eldest brother and myself, feeling horribly frightened, were told to go round the house, beginning from the left, and meet Ted at the hall door, he going round from the right.
With shaking limbs and gasping breath we made our portion of the circuit, sticking close to each other, and carefully avoiding looking at anything. We arrived on the veranda, and in front of the hall door, quite five minutes before Ted appeared.
"Well, did you see anything?" he asked, as he walked up the steps, lantern in hand.
"Nothing," we answered.
Ted looked at us contemptuously. "You miserable little curs! What are you so frightened of? You're no better than a pack of women and kids. It's the wind that has made the bell ring, or, if it's not the wind, it is something else which I don't know anything about; but I want my supper. Pull the bell, one of you."
Then Ted, raised his lantern so as to get a look upwards, and gave a yell.
"Oh, look there!"
We looked up, and saw the twisting coils of a huge carpet snake, which had wound its body round and round the bell-wire on top of the wall plate. Its head was downwards, and it did not seem at all alarmed at our presence, but went on wriggling and twisting.
Then the step-ladder was brought out, and Ted, seizing the reptile by the tail, uncoiled it with some difficulty from the wire, and threw it down upon the veranda.
It was over nine feet in length, and very fat, and had caused all the disturbance by trying to denude itself of its old skin by dragging its body between the bell-wire and the top of the wall.
переводится, пожалуйста, подождите..
Змія і BELL Л. Becke Коли я був дитиною восьми років, курйозний випадок стався в будинку, в якому жили наші сім'ї. Місце було Bay Мосман, один з багатьох мальовничі поглиблень в красивій гавані Сіднея. У ті дні вдома було мало, і далеко один від одного, і наше власне житло був оточений з усіх боків звичайного австралійському лісі далеко осторонь від головної дороги. Сама будівля була у формі чотирикутника приклавши двір, на яких майже всі номери відкриті; У кожному номері маючи дзвінок над дверима, проводи, що працюють круглий площі, у той час як F Ront-дверний дзвінок; висів у залі. Один холодний і вітряний вечір про 8:00, моя мати, мої сестри, і я сиділи в їдальні в очікуванні прибуття з моїх братів з Сіднея - вони ходили в школу там, і гріб або плавав в шести милях взад і вперед кожен день, generalIy повернення додому до вечора. У цей вечір, однак, вони були пізно, через вітер, що дме а недавно з північного сходу; але в даний час ми почули передніх дверей дзвіночок м'яко. "Ось вони нарешті," сказала моя мати; "Але як нерозумно з них, щоб перейти до парадних дверей на такий вітряну ніч!" Юлія, слуга, свічки в руках, пішли по довгій проходу, і відкрив двері. Ніхто не був там! Вона повернулася до їдальні, коли дзвін задзвонив знову - цього разу енергійно. Моя старша сестра кинув книгу, яку читала, і з нетерплячим вигуком сама пішла до дверей, відчинив їх швидко і різко сказав, як вона витягла його всередину - "прийти в один раз, ви дурні речі" Там не було ніякої відповіді, і вона вийшла на вулицю на веранду. Ніхто не був видний, і знову великий дзвін в залі пролунав! Вона закрила двері і сердито повернулася на своє місце, як дзвін дав цікавий, слабкий дзвін. "Не звертайте уваги з них," сказав мій мати ", вони скоро набридне грати такі дурні трюки, і бути готові на вечерю." В даний час дзвін дав три чіткі штрихи. Ми подивилися один на одного і посміхалися. Минуло п'ять хвилин, і потім вісім чи десять ніжні удари. "Давайте зловити їх," сказала моя мати, встаючи, і утримуючи її пальцем до нас, щоб зберегти мовчання, як вона тихо вийшов по коридору, ми такі навшпиньки. м'яко повертаючи ручку, вона раптом кинула двері навстіж, так само, як дзвін дав ще дзвін. Не душа була видна! Моя мати - одна з найспокійніших характером жінок, які коли-небудь дихали, тепер був незадоволений, і вийшовши на веранду, зверталася до темряви - "Заходь відразу, хлопці, чи я буду дуже сердитий, я прекрасно знаю, що ви зробили; ... ви пов'язали рядок дзвони дротами, і тягнуть його, якщо ви не зупинити вас не має "вечерю Немає відповіді - крім із залу дзвінок, ., які дав ще дзвін "Принесіть свічку і драбину, Джулія," сказав наш мати ", і ми побачимо, що ці дурні хлопчики зробили з дзвіницею дроту." Юлія приніс драбину; моя старша сестра встановлений, і став розглядати дзвін. Вона не помітив нічого незвичайного, ні мотузки і проводи, і, як вона спустилася, дзвін гойдався і дав один слабкий хід! Ми всі повернулися у вітальню, і ледь там п'ять хвилин, коли ми почули мої три брати, що прийшов до в їх звичайним способом, через задні двері. Вони брели у вітальні, галасливої, брудною і голодною, і зажадав вечерю гучним голосом. Моя мати дивилася на них сердито, і сказав, що вони не заслужили жодного. "Чому, мамо, що сталося?" сказав Тед; "Що у нас робили зараз, або те, що ми не зробили, що ми не заслуговує жодної вечерю, після зняття протягом двох годин з Circular Quay." "Ви ectly добре, що я маю на увазі знати перфорація. Це найбільш неуважний вас грати в такі дурні трюки на нас. Тед подивився на неї з подивом. "Silly трюків, rnother! Що нерозумно трюки? "(Юлія хрестилася, і тремтів явно, як дзвін задзвонив знову.) Моя мати, відразу переконається, що Тед і інші мої брати дійсно нічого не знав про таємниче дзвін, швидко пояснили причини свого гніву. "Підемо і подивимося, чи зможемо ми з'ясувати," сказав Тед "Ви двоє хлопчиків, а ви, Юлія, отримати всі ліхтарі, запалити їх, і ми почнемо разом -. два на одній стороні будинку, і два на одного. " Ми скінчилися, горить три ліхтарі, і моя наступна старший брат і я, відчуваючи страшенно злякалася, було сказано йти навколо будинку, починаючи зліва, і зустрітися з Тедом на двері зали, він об'їжджаючи з правого боку. З тремтіння кінцівок і задихаючись дихання ми зробили наш частина схеми, триматися ближче один до одного, і ретельно уникаючи дивитися на що-небудь. Ми прибули на веранді, а в передній частині дверей залу, досить п'ять хвилин до Теда з'явився. "Ну, ви бачили що-небудь?" запитав він, піднявся сходами, ліхтар в руці. "Нічого", ми відповіли. Тед подивився на нас з презирством. "Ви нещасні пси! Чого ти так злякався? Ти не краще, ніж зграя жінок і дітей. Це вітер, який зробив дзвіночок, або, якщо це не вітер, це щось інше, що я нічого не знаю про; .. але я хочу, щоб моя вечеря смикнути за дзвінок, один з вас " Тоді Тед, підняв ліхтар так, щоб отримати вид вгору, і дав крик. "О, подивіться там!" Ми дивилися вгору, і побачив скручування котушки величезною килимовій змією, яка намотана навколо та навколо дзвіниці дроту на верхній частині стіни пластини своє тіло. Його голова була вниз, і це, здавалося, не на всі стривожені нашої присутності, але пішов на звиваючись і скручування. Тоді драбина була виведена, і Тед, схопивши рептилію за хвіст, розмотав його насилу з дріт, і кинув його на веранді. Це було більше дев'яти футів в довжину і дуже товстий, і викликав всі порушення, намагаючись оголити себе від своєї старої шкіри, перетягуючи його тіло між дзвіницею дроту і верхньої частини стіна.
переводится, пожалуйста, подождите..
ЗМІЯ ТА ДЗВОНИК L. Becke
when я був дитина восьми років, допитливого випадку прийденого в голову у будинку у котрому наша родина прожила. Місце Mosman Бухта, одна з багато мальовничих indentations красивої гавані Sydney. У цих днях будинки були мало та далеко окремо,Та наше власне мешкання було оточене на всіх сторонах звичайним Австралійським лісом далеко назад з головної дороги.
Будинок себе було у вигляді чотирикутника вкладаючого courtyard, на котрий майже всі відкриті приміщення; кожне приміщення маючий дзвоник над дверями, дротом бігаючими всіма навколо площі, в той час, як f ront-дверей дзвоник; повішений у залі.
Один холодного та windy вечору про вісім годин, мою мати, мої сестри, та себе сиділи у їдальні очікуючій прибуття моїх братів з Sydney — вони відвідали школу там, та веслували або плавали шість миль туди-сюди кожного дня, generaliy вертаючий додому сутінками. На це особливий вечір, але, вони запізнилися,Внаслідок вітру дуючого досить свіжо з північного-сходу; але зараз ми почули переднє кільце дзвоника-дверей gently.
"У нас вони вміють нарешті, сказали мою мати; "але як дурний з них щоб поїхати до передніх-дверей на такій windy ночі!"
Julia, службовець, свічка у руці, поїхала по lengthy проходу, та відкрила двері. Ніякий кожний там!Вона повернулася до їдальня коли дзвоник знов дзвенів — цей раз енергійно. Моя старша сестра кинула вниз книжкова вона читала, та з нетерплячим вигуком себе поїхала до дверей, відкрите це швидко, та сказало гостро тому що вона витащила це всередину — "Заходите зразу, ви дурні речі!" Там була ніяка відповідь, та вона не крокувала назовні на veranda. Ніякий кожний не був помітний,Та знов великий дзвоник у залі дзвенів!
Вона закривала двері angrily та повернулася їй місце, тільки як дзвоник дав допитливий, слабкий дзвенять.
"Не візьміть будь-яке повідомлення з них," сказали мою мати, "вони скоро стом граючих таких дурних фокусів, та будьте нетерплячі для їхньої вечері."
Зараз дзвоник дав три ясні удари. Ми подивилися на один одного та посміхнулися. П'ять протоколу пройшов,Та тоді прибув вісім або десять ніжних ударів.
"Дозвольте нам ловимо їх," сказав мою мати, піднімаючись, та внесок її палець до нас зберегти тишу, тому що вона крокувала тендітно по залу, ми слідкуючим на tiptoe.
Тендітно повертаюча ручка, вона раптом кинула двері широкий відкритий, тільки як дзвоник дав інший jangle. Не душа була помітна!
Моя мати — одна з найбільших лагідних-загартованих жінок що колись дихали, зараз стали роздратовані, та крокуючими на veranda, направлений себе до темряви — "Прибувають всередині зразу, хлопчики, або я буду дуже сердитий. Я знаю досконало добре які ви зробили; ви прив'язали ланцюжок до дзвоника-дріт, та тягнуть це. Якщо ви не зупиняєте ви будете не мати вечері."
Ніяка відповідь — крім з дзвоника залу, котрий не давав інший дзвенять.
"Принесіть свічку та крок-драбина, Julia," сказала нашу мати, "та ми побачте яких цих дурних хлопчиків зробили до дзвоника-дріт."
Julia приніс драбину; моя старша сестра зійшла на це, та починалася вивчити дзвоник. Вона нічого не могла побачити незвичайний, ніякий ланцюжок або дріт, та тому що вона не спустилася,Дзвоник колисався та дав один слабкий удар!
Ми всі повернуті до вітальня, та були ледве там п'ятьма протоколом коли ми почули , що моїх три брата входимо до, у їхньому звичайному шляху, задніми дверями. Вони мандрували у вітальня, шумну, брудну, та голодну, та зажадали вечері голосно. Моя мати подивилася на них angrily, та сказала вони ніхто не заслужили.
"Чому, матуся, яка матерія?" Сказаний Ted; "що мати ми робили зараз, або що маємо ми не зробили, що ми не заслуговуємо будь-яку вечерю, після того як тягнути протягом двох годин з Циркуляру Quay."
"Ви знаєте perf ectly добре що я означаю. Найбільш неуважно вас грати у такі дурні фокуси на нас.
Ted пильно дивився у їй у здивуванні. "Дурні фокуси, rnother! Які дурні фокуси?" (Julia пересік себе,Та дрижав visibly як дзвоник знов дзвенів.)
Моя мати, зразу задоволені що Ted та мої інші брати дійсно знали нічого таємничого дзвоника-дзвенячого, швидко не роз'яснило причину її гніву.
"Дозвольте нам ідемо та дивимось якщо ми можемо знайти," сказали Ted. "Ви два хлопчика, та ви, Julia, приїжджаєте всі ліхтарі, світло їм,Та ми стартуємо разом — два на одній стороні будинку та двох на іншого."
Ми побігли, освітлених три ліхтаря, та мій наступний старший брат та себе, почуття horribly лякало, було казане щоб поїхати навколо будинку, початок з вліво, та збираємось Ted у дверях залу, він ідучий навколо з права.
З трусячими кінцівками та задихаючим диханням ми зробили нашу частину circuit,Приклеюючи близький один одного, та обережно уникаючий дивлячого на будь що. Ми прибули на veranda, та перед дверями залу, повністю п'ять протоколу перед Ted з'явилися.
"Добре, ви дивилися будь що?" Він запитував, тому що він пішов заходи, ліхтар у руці.
"Нічого," ми не відповіїли.
Ted подивився на нас contemptuously. "Ви нещасні маленькі curs! Що ви так лякаєтесь?Ви є не краще, ніж пакет жінок та дітей. Це являє собою вітер що зробило кільце дзвоника, або, якщо це - не вітер, це - щось ще котрий я не знаю будь що приблизно; але я бажаю моєї вечері. Витащіть дзвоник, один з вас."
Тоді Ted, підняв його ліхтаря так щодо отримують погляд вверх, та дав голосять.
"О, дивляться там!"
Ми шукали, та дивилися крутячі обмотки величезної змії килиму,Котрий завів його тіло кругле та навколо дзвоника-дріт на вершині плити стіни. Його голова вниз, та це не здавалося зовсім збентежене у нашій присутності, але продовжувалося wriggling та крутячий.
Тоді крок-драбина була оприлюднена, та Ted, захоплюючи рептилію хвостом, uncoiled це з деякою складністю з дроту, та кинуло це вниз на veranda.
Це закінчилося дев'ять ніг у довжині,Та дуже жирний, та викликав все порушення пробуючи denude себе його старої шкіри тягнувши його тіло між дзвоником-дріт та вершина стіни.
when я був дитина восьми років, допитливого випадку прийденого в голову у будинку у котрому наша родина прожила. Місце Mosman Бухта, одна з багато мальовничих indentations красивої гавані Sydney. У цих днях будинки були мало та далеко окремо,Та наше власне мешкання було оточене на всіх сторонах звичайним Австралійським лісом далеко назад з головної дороги.
Будинок себе було у вигляді чотирикутника вкладаючого courtyard, на котрий майже всі відкриті приміщення; кожне приміщення маючий дзвоник над дверями, дротом бігаючими всіма навколо площі, в той час, як f ront-дверей дзвоник; повішений у залі.
Один холодного та windy вечору про вісім годин, мою мати, мої сестри, та себе сиділи у їдальні очікуючій прибуття моїх братів з Sydney — вони відвідали школу там, та веслували або плавали шість миль туди-сюди кожного дня, generaliy вертаючий додому сутінками. На це особливий вечір, але, вони запізнилися,Внаслідок вітру дуючого досить свіжо з північного-сходу; але зараз ми почули переднє кільце дзвоника-дверей gently.
"У нас вони вміють нарешті, сказали мою мати; "але як дурний з них щоб поїхати до передніх-дверей на такій windy ночі!"
Julia, службовець, свічка у руці, поїхала по lengthy проходу, та відкрила двері. Ніякий кожний там!Вона повернулася до їдальня коли дзвоник знов дзвенів — цей раз енергійно. Моя старша сестра кинула вниз книжкова вона читала, та з нетерплячим вигуком себе поїхала до дверей, відкрите це швидко, та сказало гостро тому що вона витащила це всередину — "Заходите зразу, ви дурні речі!" Там була ніяка відповідь, та вона не крокувала назовні на veranda. Ніякий кожний не був помітний,Та знов великий дзвоник у залі дзвенів!
Вона закривала двері angrily та повернулася їй місце, тільки як дзвоник дав допитливий, слабкий дзвенять.
"Не візьміть будь-яке повідомлення з них," сказали мою мати, "вони скоро стом граючих таких дурних фокусів, та будьте нетерплячі для їхньої вечері."
Зараз дзвоник дав три ясні удари. Ми подивилися на один одного та посміхнулися. П'ять протоколу пройшов,Та тоді прибув вісім або десять ніжних ударів.
"Дозвольте нам ловимо їх," сказав мою мати, піднімаючись, та внесок її палець до нас зберегти тишу, тому що вона крокувала тендітно по залу, ми слідкуючим на tiptoe.
Тендітно повертаюча ручка, вона раптом кинула двері широкий відкритий, тільки як дзвоник дав інший jangle. Не душа була помітна!
Моя мати — одна з найбільших лагідних-загартованих жінок що колись дихали, зараз стали роздратовані, та крокуючими на veranda, направлений себе до темряви — "Прибувають всередині зразу, хлопчики, або я буду дуже сердитий. Я знаю досконало добре які ви зробили; ви прив'язали ланцюжок до дзвоника-дріт, та тягнуть це. Якщо ви не зупиняєте ви будете не мати вечері."
Ніяка відповідь — крім з дзвоника залу, котрий не давав інший дзвенять.
"Принесіть свічку та крок-драбина, Julia," сказала нашу мати, "та ми побачте яких цих дурних хлопчиків зробили до дзвоника-дріт."
Julia приніс драбину; моя старша сестра зійшла на це, та починалася вивчити дзвоник. Вона нічого не могла побачити незвичайний, ніякий ланцюжок або дріт, та тому що вона не спустилася,Дзвоник колисався та дав один слабкий удар!
Ми всі повернуті до вітальня, та були ледве там п'ятьма протоколом коли ми почули , що моїх три брата входимо до, у їхньому звичайному шляху, задніми дверями. Вони мандрували у вітальня, шумну, брудну, та голодну, та зажадали вечері голосно. Моя мати подивилася на них angrily, та сказала вони ніхто не заслужили.
"Чому, матуся, яка матерія?" Сказаний Ted; "що мати ми робили зараз, або що маємо ми не зробили, що ми не заслуговуємо будь-яку вечерю, після того як тягнути протягом двох годин з Циркуляру Quay."
"Ви знаєте perf ectly добре що я означаю. Найбільш неуважно вас грати у такі дурні фокуси на нас.
Ted пильно дивився у їй у здивуванні. "Дурні фокуси, rnother! Які дурні фокуси?" (Julia пересік себе,Та дрижав visibly як дзвоник знов дзвенів.)
Моя мати, зразу задоволені що Ted та мої інші брати дійсно знали нічого таємничого дзвоника-дзвенячого, швидко не роз'яснило причину її гніву.
"Дозвольте нам ідемо та дивимось якщо ми можемо знайти," сказали Ted. "Ви два хлопчика, та ви, Julia, приїжджаєте всі ліхтарі, світло їм,Та ми стартуємо разом — два на одній стороні будинку та двох на іншого."
Ми побігли, освітлених три ліхтаря, та мій наступний старший брат та себе, почуття horribly лякало, було казане щоб поїхати навколо будинку, початок з вліво, та збираємось Ted у дверях залу, він ідучий навколо з права.
З трусячими кінцівками та задихаючим диханням ми зробили нашу частину circuit,Приклеюючи близький один одного, та обережно уникаючий дивлячого на будь що. Ми прибули на veranda, та перед дверями залу, повністю п'ять протоколу перед Ted з'явилися.
"Добре, ви дивилися будь що?" Він запитував, тому що він пішов заходи, ліхтар у руці.
"Нічого," ми не відповіїли.
Ted подивився на нас contemptuously. "Ви нещасні маленькі curs! Що ви так лякаєтесь?Ви є не краще, ніж пакет жінок та дітей. Це являє собою вітер що зробило кільце дзвоника, або, якщо це - не вітер, це - щось ще котрий я не знаю будь що приблизно; але я бажаю моєї вечері. Витащіть дзвоник, один з вас."
Тоді Ted, підняв його ліхтаря так щодо отримують погляд вверх, та дав голосять.
"О, дивляться там!"
Ми шукали, та дивилися крутячі обмотки величезної змії килиму,Котрий завів його тіло кругле та навколо дзвоника-дріт на вершині плити стіни. Його голова вниз, та це не здавалося зовсім збентежене у нашій присутності, але продовжувалося wriggling та крутячий.
Тоді крок-драбина була оприлюднена, та Ted, захоплюючи рептилію хвостом, uncoiled це з деякою складністю з дроту, та кинуло це вниз на veranda.
Це закінчилося дев'ять ніг у довжині,Та дуже жирний, та викликав все порушення пробуючи denude себе його старої шкіри тягнувши його тіло між дзвоником-дріт та вершина стіни.
переводится, пожалуйста, подождите..
Другие языки
Поддержка инструмент перевода: Клингонский (pIqaD), Определить язык, азербайджанский, албанский, амхарский, английский, арабский, армянский, африкаанс, баскский, белорусский, бенгальский, бирманский, болгарский, боснийский, валлийский, венгерский, вьетнамский, гавайский, галисийский, греческий, грузинский, гуджарати, датский, зулу, иврит, игбо, идиш, индонезийский, ирландский, исландский, испанский, итальянский, йоруба, казахский, каннада, каталанский, киргизский, китайский, китайский традиционный, корейский, корсиканский, креольский (Гаити), курманджи, кхмерский, кхоса, лаосский, латинский, латышский, литовский, люксембургский, македонский, малагасийский, малайский, малаялам, мальтийский, маори, маратхи, монгольский, немецкий, непальский, нидерландский, норвежский, ория, панджаби, персидский, польский, португальский, пушту, руанда, румынский, русский, самоанский, себуанский, сербский, сесото, сингальский, синдхи, словацкий, словенский, сомалийский, суахили, суданский, таджикский, тайский, тамильский, татарский, телугу, турецкий, туркменский, узбекский, уйгурский, украинский, урду, филиппинский, финский, французский, фризский, хауса, хинди, хмонг, хорватский, чева, чешский, шведский, шона, шотландский (гэльский), эсперанто, эстонский, яванский, японский, Язык перевода.
- Тринадцать
- мою маму зовут ОксанаМоего папу зовут Ви
- zombis killed with mines
- I think about you
- file
- zombis killed with mines
- There'll be hawks."
- a increase
- a bottom out
- прости меня
- Как это сделать?
- киллер
- Other
- 선택 사항
- He talked quite naturally, without malic
- What does this system need for?
- Защита Заказа уже истекает, но посылки н
- Мы веселились
- Я всегда уважительно относился к женщина
- zombies killed with flame thrower 20
- review
- Свободный человек
- прошел некоторое врема
- все еще ночью заморозки
