- Текст
- История
TEXT. A DAY'S WAIT by Ernest Heming
TEXT. A DAY'S WAIT by Ernest Hemingway
Hemingway, Ernest (1899-1961): a prominent American novelist and short-story writer. He began to write fiction about 1923, his first books being the reflection of his war experience. "The Sun Also Rises" (1926) belongs to this period as well as "A Farewell to Arms" (1929) in which the antiwar protest is particularly powerful.
During the Civil War Hemingway visited Spain as a war correspondent. His impressions of the period and his sympathies with the Republicans found reflection in his famous play "The Fifth Column" (1937), the novel "For Whom the Bell Tolls" (1940) and a number of short stories.
His later works are "Across the River and into the Trees" (1950) and "The Old Man and the Sea" (1952) and the very last novel "Islands in the Stream" (1970) published after the author's death. In 1954 he was awarded a Nobel Prize for literature.
Hemingway's manner is characterized by deep psychological insight into the human nature. He early established himself as the master of a new style: laconic and somewhat dry.
He came into the room to shut the windows while we were still in bed and I saw he looked ill. He was shivering, his face was white, and he walked slowly as though it ached to move. "What's the matter, Schatz?"12
"I've got a headache."
"You'd better go back to bed."
"No, I'm all right."
"You go to bed. I'll see you when I'm dressed."
But when I came downstairs he was dressed, sitting by the fire, looking a very sick and miserable boy of nine years. When I put my hand on his forehead I knew he had a fever.
"You go up to bed," I said, "you're sick."
"I'm all right," he said.
When the doctor came he took the boy's temperature.
"What is it?" I asked him.
"One hundred and two."13
Downstairs, the doctor left three different medicines in different colored capsules with instructions for giving them. One was to bring down the fever, another a purgative, the third to overcome an acid condition. The germs of influenza can only exist in an acid condition, he explained. He seemed to know all about influenza and said there was nothing to worry about if the fever did not go above one hundred and four degrees. This was a light epidemic of flu and there was no danger if you avoided pneumonia.
Back in the room I wrote the boy's temperature down and made a note of the time to give the various capsules.
"Do you want me to read to you?"
"All right, if you want to," said the boy. His face was very white and there were dark areas under his eyes. He lay still in the bed and seemed very detached from what was going on.
I read aloud from Howard Pyle's14 Book of Pirates, but I could see he was not following what I was reading.
"How do you feel, Schatz?" I asked him.
"Just the same, so far," he said.
I sat at the foot of the bed and read to myself while I waited for it to be time to give another capsule. It would have been natural for him to go to sleep, but when I looked up he was looking at the foot of the bed, looking very strangely.
"Why don't you try to go to sleep? I'll wake you up for the medicine."
"I'd rather stay awake."
After a while he said to me, "You don't have to stay in here with me, Papa, if it bothers you."
"It doesn't bother me."
"No, I mean you don't have to stay if it's going to bother you."
I thought perhaps he was a little light-headed and after giving him the prescribed capsules at eleven o'clock I went out for a while.
It was a bright, cold day, the ground covered with a sleet that had frozen so that it seemed as if all the bare trees, the bushes, the cut brush and all the grass and the bare ground had been varnished with ice. I took the young Irish setter for a little walk up the road and along a frozen creek.
At the house they said the boy had refused to let any one come into the room.
"You can't come in," he said. "You mustn't get what I have." I went up to him and found him in exactly the position I had left him, white-faced, but with the tops of his cheeks flushed by the fever, staring still, as he had stared, at the foot of the bed.
I took his temperature.
"What is it?"
"Something like a hundred," I said. It was one hundred and two and four tenths.
"It was a hundred and two," he said.
"Who said so?"
"The doctor."
"Your temperature is all right," I said. "It's nothing to worry about."
"I don't worry," he said, "but I can't keep from thinking."
"Don't think," I said. "Just take it easy."
"I'm taking it easy," he said and looked worried about something.
"Take this with water."
"Do you think it will do any good?"
"Of course, it will,"
I sat down and opened the Pirate Book and commenced to read but I could see he was not following, so I stopped.
"About what time do you think I'm going to die?" he asked.
"What?"
"About how long will it be before I die?"
"You aren't going to die. What's the matter with you?"
"Oh, yes, I am. I heard him say a hundred and two."
"People don't die with a fever of one hundred and two. That's a silly way to talk!"
"I know they do. At school in France the boys told me you can't live with forty-four degrees. I've got a hundred and two."
He had been waiting to die all day, ever since nine o'clock in the morning.
"You poor Schatz," I said. "Poor old Schatz, it's like miles and kilometers. You aren't going to die. That's a diflerent thermometer. On that thermometer thirty-seven is normal. On this kind it's ninety-eight."
"Are you sure?"
"Absolutely," I said. "It's like miles and kilometers. You know, like how many kilometers we make when we do seventy miles in the car?"
"Oh," he said.
But his gaze at the foot of the bed relaxed slowly. The hold over himself relaxed too, finally, and the next day it was very slack and he cried very easily at little things that were of no importance.
Hemingway, Ernest (1899-1961): a prominent American novelist and short-story writer. He began to write fiction about 1923, his first books being the reflection of his war experience. "The Sun Also Rises" (1926) belongs to this period as well as "A Farewell to Arms" (1929) in which the antiwar protest is particularly powerful.
During the Civil War Hemingway visited Spain as a war correspondent. His impressions of the period and his sympathies with the Republicans found reflection in his famous play "The Fifth Column" (1937), the novel "For Whom the Bell Tolls" (1940) and a number of short stories.
His later works are "Across the River and into the Trees" (1950) and "The Old Man and the Sea" (1952) and the very last novel "Islands in the Stream" (1970) published after the author's death. In 1954 he was awarded a Nobel Prize for literature.
Hemingway's manner is characterized by deep psychological insight into the human nature. He early established himself as the master of a new style: laconic and somewhat dry.
He came into the room to shut the windows while we were still in bed and I saw he looked ill. He was shivering, his face was white, and he walked slowly as though it ached to move. "What's the matter, Schatz?"12
"I've got a headache."
"You'd better go back to bed."
"No, I'm all right."
"You go to bed. I'll see you when I'm dressed."
But when I came downstairs he was dressed, sitting by the fire, looking a very sick and miserable boy of nine years. When I put my hand on his forehead I knew he had a fever.
"You go up to bed," I said, "you're sick."
"I'm all right," he said.
When the doctor came he took the boy's temperature.
"What is it?" I asked him.
"One hundred and two."13
Downstairs, the doctor left three different medicines in different colored capsules with instructions for giving them. One was to bring down the fever, another a purgative, the third to overcome an acid condition. The germs of influenza can only exist in an acid condition, he explained. He seemed to know all about influenza and said there was nothing to worry about if the fever did not go above one hundred and four degrees. This was a light epidemic of flu and there was no danger if you avoided pneumonia.
Back in the room I wrote the boy's temperature down and made a note of the time to give the various capsules.
"Do you want me to read to you?"
"All right, if you want to," said the boy. His face was very white and there were dark areas under his eyes. He lay still in the bed and seemed very detached from what was going on.
I read aloud from Howard Pyle's14 Book of Pirates, but I could see he was not following what I was reading.
"How do you feel, Schatz?" I asked him.
"Just the same, so far," he said.
I sat at the foot of the bed and read to myself while I waited for it to be time to give another capsule. It would have been natural for him to go to sleep, but when I looked up he was looking at the foot of the bed, looking very strangely.
"Why don't you try to go to sleep? I'll wake you up for the medicine."
"I'd rather stay awake."
After a while he said to me, "You don't have to stay in here with me, Papa, if it bothers you."
"It doesn't bother me."
"No, I mean you don't have to stay if it's going to bother you."
I thought perhaps he was a little light-headed and after giving him the prescribed capsules at eleven o'clock I went out for a while.
It was a bright, cold day, the ground covered with a sleet that had frozen so that it seemed as if all the bare trees, the bushes, the cut brush and all the grass and the bare ground had been varnished with ice. I took the young Irish setter for a little walk up the road and along a frozen creek.
At the house they said the boy had refused to let any one come into the room.
"You can't come in," he said. "You mustn't get what I have." I went up to him and found him in exactly the position I had left him, white-faced, but with the tops of his cheeks flushed by the fever, staring still, as he had stared, at the foot of the bed.
I took his temperature.
"What is it?"
"Something like a hundred," I said. It was one hundred and two and four tenths.
"It was a hundred and two," he said.
"Who said so?"
"The doctor."
"Your temperature is all right," I said. "It's nothing to worry about."
"I don't worry," he said, "but I can't keep from thinking."
"Don't think," I said. "Just take it easy."
"I'm taking it easy," he said and looked worried about something.
"Take this with water."
"Do you think it will do any good?"
"Of course, it will,"
I sat down and opened the Pirate Book and commenced to read but I could see he was not following, so I stopped.
"About what time do you think I'm going to die?" he asked.
"What?"
"About how long will it be before I die?"
"You aren't going to die. What's the matter with you?"
"Oh, yes, I am. I heard him say a hundred and two."
"People don't die with a fever of one hundred and two. That's a silly way to talk!"
"I know they do. At school in France the boys told me you can't live with forty-four degrees. I've got a hundred and two."
He had been waiting to die all day, ever since nine o'clock in the morning.
"You poor Schatz," I said. "Poor old Schatz, it's like miles and kilometers. You aren't going to die. That's a diflerent thermometer. On that thermometer thirty-seven is normal. On this kind it's ninety-eight."
"Are you sure?"
"Absolutely," I said. "It's like miles and kilometers. You know, like how many kilometers we make when we do seventy miles in the car?"
"Oh," he said.
But his gaze at the foot of the bed relaxed slowly. The hold over himself relaxed too, finally, and the next day it was very slack and he cried very easily at little things that were of no importance.
0/5000
TEXT. A DAY'S WAIT by Ernest HemingwayHemingway, Ernest (1899-1961): a prominent American novelist and short-story writer. He began to write fiction about 1923, his first books being the reflection of his war experience. "The Sun Also Rises" (1926) belongs to this period as well as "A Farewell to Arms" (1929) in which the antiwar protest is particularly powerful.During the Civil War Hemingway visited Spain as a war correspondent. His impressions of the period and his sympathies with the Republicans found reflection in his famous play "The Fifth Column" (1937), the novel "For Whom the Bell Tolls" (1940) and a number of short stories.His later works are "Across the River and into the Trees" (1950) and "The Old Man and the Sea" (1952) and the very last novel "Islands in the Stream" (1970) published after the author's death. In 1954 he was awarded a Nobel Prize for literature.Hemingway's manner is characterized by deep psychological insight into the human nature. He early established himself as the master of a new style: laconic and somewhat dry.He came into the room to shut the windows while we were still in bed and I saw he looked ill. He was shivering, his face was white, and he walked slowly as though it ached to move. "What's the matter, Schatz?"12"I've got a headache.""You'd better go back to bed.""No, I'm all right.""You go to bed. I'll see you when I'm dressed."But when I came downstairs he was dressed, sitting by the fire, looking a very sick and miserable boy of nine years. When I put my hand on his forehead I knew he had a fever."You go up to bed," I said, "you're sick.""I'm all right," he said.When the doctor came he took the boy's temperature."What is it?" I asked him."One hundred and two."13Downstairs, the doctor left three different medicines in different colored capsules with instructions for giving them. One was to bring down the fever, another a purgative, the third to overcome an acid condition. The germs of influenza can only exist in an acid condition, he explained. He seemed to know all about influenza and said there was nothing to worry about if the fever did not go above one hundred and four degrees. This was a light epidemic of flu and there was no danger if you avoided pneumonia.Back in the room I wrote the boy's temperature down and made a note of the time to give the various capsules."Do you want me to read to you?""All right, if you want to," said the boy. His face was very white and there were dark areas under his eyes. He lay still in the bed and seemed very detached from what was going on.I read aloud from Howard Pyle's14 Book of Pirates, but I could see he was not following what I was reading."How do you feel, Schatz?" I asked him."Just the same, so far," he said.I sat at the foot of the bed and read to myself while I waited for it to be time to give another capsule. It would have been natural for him to go to sleep, but when I looked up he was looking at the foot of the bed, looking very strangely.
"Why don't you try to go to sleep? I'll wake you up for the medicine."
"I'd rather stay awake."
After a while he said to me, "You don't have to stay in here with me, Papa, if it bothers you."
"It doesn't bother me."
"No, I mean you don't have to stay if it's going to bother you."
I thought perhaps he was a little light-headed and after giving him the prescribed capsules at eleven o'clock I went out for a while.
It was a bright, cold day, the ground covered with a sleet that had frozen so that it seemed as if all the bare trees, the bushes, the cut brush and all the grass and the bare ground had been varnished with ice. I took the young Irish setter for a little walk up the road and along a frozen creek.
At the house they said the boy had refused to let any one come into the room.
"You can't come in," he said. "You mustn't get what I have." I went up to him and found him in exactly the position I had left him, white-faced, but with the tops of his cheeks flushed by the fever, staring still, as he had stared, at the foot of the bed.
I took his temperature.
"What is it?"
"Something like a hundred," I said. It was one hundred and two and four tenths.
"It was a hundred and two," he said.
"Who said so?"
"The doctor."
"Your temperature is all right," I said. "It's nothing to worry about."
"I don't worry," he said, "but I can't keep from thinking."
"Don't think," I said. "Just take it easy."
"I'm taking it easy," he said and looked worried about something.
"Take this with water."
"Do you think it will do any good?"
"Of course, it will,"
I sat down and opened the Pirate Book and commenced to read but I could see he was not following, so I stopped.
"About what time do you think I'm going to die?" he asked.
"What?"
"About how long will it be before I die?"
"You aren't going to die. What's the matter with you?"
"Oh, yes, I am. I heard him say a hundred and two."
"People don't die with a fever of one hundred and two. That's a silly way to talk!"
"I know they do. At school in France the boys told me you can't live with forty-four degrees. I've got a hundred and two."
He had been waiting to die all day, ever since nine o'clock in the morning.
"You poor Schatz," I said. "Poor old Schatz, it's like miles and kilometers. You aren't going to die. That's a diflerent thermometer. On that thermometer thirty-seven is normal. On this kind it's ninety-eight."
"Are you sure?"
"Absolutely," I said. "It's like miles and kilometers. You know, like how many kilometers we make when we do seventy miles in the car?"
"Oh," he said.
But his gaze at the foot of the bed relaxed slowly. The hold over himself relaxed too, finally, and the next day it was very slack and he cried very easily at little things that were of no importance.
"Why don't you try to go to sleep? I'll wake you up for the medicine."
"I'd rather stay awake."
After a while he said to me, "You don't have to stay in here with me, Papa, if it bothers you."
"It doesn't bother me."
"No, I mean you don't have to stay if it's going to bother you."
I thought perhaps he was a little light-headed and after giving him the prescribed capsules at eleven o'clock I went out for a while.
It was a bright, cold day, the ground covered with a sleet that had frozen so that it seemed as if all the bare trees, the bushes, the cut brush and all the grass and the bare ground had been varnished with ice. I took the young Irish setter for a little walk up the road and along a frozen creek.
At the house they said the boy had refused to let any one come into the room.
"You can't come in," he said. "You mustn't get what I have." I went up to him and found him in exactly the position I had left him, white-faced, but with the tops of his cheeks flushed by the fever, staring still, as he had stared, at the foot of the bed.
I took his temperature.
"What is it?"
"Something like a hundred," I said. It was one hundred and two and four tenths.
"It was a hundred and two," he said.
"Who said so?"
"The doctor."
"Your temperature is all right," I said. "It's nothing to worry about."
"I don't worry," he said, "but I can't keep from thinking."
"Don't think," I said. "Just take it easy."
"I'm taking it easy," he said and looked worried about something.
"Take this with water."
"Do you think it will do any good?"
"Of course, it will,"
I sat down and opened the Pirate Book and commenced to read but I could see he was not following, so I stopped.
"About what time do you think I'm going to die?" he asked.
"What?"
"About how long will it be before I die?"
"You aren't going to die. What's the matter with you?"
"Oh, yes, I am. I heard him say a hundred and two."
"People don't die with a fever of one hundred and two. That's a silly way to talk!"
"I know they do. At school in France the boys told me you can't live with forty-four degrees. I've got a hundred and two."
He had been waiting to die all day, ever since nine o'clock in the morning.
"You poor Schatz," I said. "Poor old Schatz, it's like miles and kilometers. You aren't going to die. That's a diflerent thermometer. On that thermometer thirty-seven is normal. On this kind it's ninety-eight."
"Are you sure?"
"Absolutely," I said. "It's like miles and kilometers. You know, like how many kilometers we make when we do seventy miles in the car?"
"Oh," he said.
But his gaze at the foot of the bed relaxed slowly. The hold over himself relaxed too, finally, and the next day it was very slack and he cried very easily at little things that were of no importance.
переводится, пожалуйста, подождите..
TEXT. Почекай дня Ернест Хемінгуей
Хемінгуей, Ернест (1899-1961): видатний американський романіст і новеліст письменником. Він почав писати художню літературу про 1923 його перші книги є відображенням його досвіду війни. "І сходить сонце" (1926) належить до цього періоду, а також "Прощавай, зброє" (1929) , в якому антивоєнний протест особливо потужним.
Під час війни Хемінгуей громадянської відвідав Іспанію в якості військового кореспондента. Його враження від періоду і його симпатії з республіканцями знайшли відображення в його знаменитій п'єсі "П'ята колона" (1937), роман "По кому подзвін" (1940) і ряд оповідань.
Його пізні роботи " за річкою, в затінку дерев "(1950 г.) і" старий і море "(1952) і найостанніший роман" Острови в потоці »(1970) , опублікованих після смерті автора. У 1954 році він був удостоєний Нобелівської премії з літератури.
Манера Хемінгуея характеризується глибоким психологічним проникненням в людську природу. Він рано зарекомендував себе як майстер нового стилю :. Лаконічною і кілька сухих
Він увійшов до кімнати , щоб закрити вікна в той час як ми були всі ще в ліжку , і я побачив , що він виглядав хворим. Його трясло, обличчя його було білим, і він йшов повільно , наче він жадав рухатися. "Що трапилося, Schatz?" 12
"У мене болить голова."
"Ви б краще повернутися в ліжко."
"Ні, я в порядку" .
"Ви лягаєте спати. Побачимося коли я одягнений. "
Але коли я спустився вниз , він був одягнений, сидячи біля багаття, дивлячись дуже хворий і нещасний хлопчик дев'яти років. Коли я поклав руку йому на чоло , я знав , що у нього був жар.
"Ви йдете в ліжко," сказав я, "ти хворий."
"Я в порядку," сказав він.
Коли прийшов лікар , він взяв температура хлопчика.
"Що це?" Я запитав його.
"Сто два." 13 На
першому поверсі, лікар залишив три різні ліки в різних кольорових капсул з інструкціями для додання їм. Один з них був збити жар, інший проносне, третій для подолання кислотного стану. Збудники грипу може існувати тільки в кислому стані, пояснив він. Здавалося, він знає все про грип і сказав , що не було нічого , щоб хвилюватися про те, якщо лихоманка не піднімається вище ста чотирьох градусів. Це була легка епідемія грипу , і не було ніякої небезпеки , якщо ви уникнути пневмонії.
Повернувшись в кімнату , я написав температуру хлопчика вниз і зробив примітку часу , щоб дати різні капсули.
"Ви хочете мене читати вам? "
" Добре, якщо ви хочете, "сказав хлопчик. Його обличчя було дуже білим і там були темні області під очима. Він лежав нерухомо в ліжку і , здавалося , дуже відірвані від того, що відбувається.
Я читав вголос Говард Pyle's14 Книги піратів, але я бачив , що він не був після того, що я читав.
"Як ви себе почуваєте, Schatz?" Я запитав його.
"Те ж саме, до сих пір," сказав він.
Я сидів у ногах ліжка і читати про себе , поки я чекав , щоб це був час , щоб дати ще одну капсулу. Було б природно для нього , щоб йти спати, але коли я підняв голову , він дивився на ногах ліжка, виглядає дуже дивно.
"Чому б вам не спробувати піти спати? Я буду будити вас ліки " .
" Я не хотів би НЕ спати. "
Через деякий час він сказав мені:" Ви не повинні залишитися тут зі мною, тато, якщо це турбує вас. "
" це не турбує мене. "
" немає, я маю в виду ви не повинні залишитися , якщо це буде турбувати вас. "
я думав , що, можливо , він був трохи легковажний і після того, як дати йому запропоновані капсули об одинадцятій годині я вийшов на деякий час.
це був яскравий, холодний день, земля покрита мокрим снігом , що замерзла так , що здавалося, ніби все голі дерева, кущі, вирізати кисті і вся трава і гола земля була лаковані з льодом. Я взяв молодого ірландського сетера для невеликої прогулянки вгору по дорозі і вздовж замерзлого струмка.
У будинку вони сказали , що хлопчик відмовився дозволити будь-кому увійти в кімнату.
"Ви не можете увійти," сказав він. "Ви не повинні отримати те , що у мене є." Я підійшов до нього і знайшов його в точно положенні я залишив його, блідого, але з вершинами його щоки почервоніли від лихоманки, втупившись до сих пір, як він дивився, біля підніжжя ліжка.
Я взяв його температура.
"Що це?"
"Що - щось на зразок ста," сказав я. Це сто два і чотири десятих.
"Це був віку ста два," сказав він.
"Хто так сказав?"
"Доктор" .
"Ваша температура все в порядку," сказав я. "Нічого страшного."
"Я не хвилююся," сказав він, "але я не можу втриматися від мислення."
"Не думаю," сказав я. "Просто заспокойся."
"Я легко приймаючи його," сказав він і виглядав схвильованим про що - то.
"Візьми це з водою."
"Як ви думаєте , він буде робити нічого хорошого?"
"Звичайно, це буде"
я сів і відкрив Піратський книгу і почав читати , але я міг бачити , що він не дотримувався, так що я зупинився.
"Про те, що час , ви думаєте , що я збираюся померти?" запитав він.
"Що?"
"Про те , як довго це буде , перш ніж я помру?"
"Ви не збираєтеся помирати. Що з тобою?»
«О, так, я. Я чув , як він казав , сто два " .
" Люди не вмирають з лихоманкою сто два. Це нерозумно так говорити! "
" Я знаю , що вони роблять. в школі у Франції хлопці сказали мені , що ви не можете жити з сорока чотирьох градусів . у мене сто два. "
Він чекав , щоб померти протягом усього дня, з тих пір дев'ятій годині ранку.
" бідний Шац, "сказав я. "Бідний старий Schatz, це походить на милі і кілометри. Ви не збираєтеся помирати. Це diflerent термометр. На цей термометр тридцять сім нормально. На такого роду це дев'яносто вісім."
"Ви впевнені?"
"Абсолютно ," Я сказав. "Це схоже на милі і кілометри. Ви знаєте, як , скільки кілометрів ми робимо , коли ми робимо сімдесят миль в машині?"
"О," сказав він.
Але його погляд на ногах ліжка розслабився повільно. Тримати над собою розслабився теж, в кінці кінців, і на наступний день він був дуже млявий , і він плакав дуже легко на дрібниці , які не мали значення.
Хемінгуей, Ернест (1899-1961): видатний американський романіст і новеліст письменником. Він почав писати художню літературу про 1923 його перші книги є відображенням його досвіду війни. "І сходить сонце" (1926) належить до цього періоду, а також "Прощавай, зброє" (1929) , в якому антивоєнний протест особливо потужним.
Під час війни Хемінгуей громадянської відвідав Іспанію в якості військового кореспондента. Його враження від періоду і його симпатії з республіканцями знайшли відображення в його знаменитій п'єсі "П'ята колона" (1937), роман "По кому подзвін" (1940) і ряд оповідань.
Його пізні роботи " за річкою, в затінку дерев "(1950 г.) і" старий і море "(1952) і найостанніший роман" Острови в потоці »(1970) , опублікованих після смерті автора. У 1954 році він був удостоєний Нобелівської премії з літератури.
Манера Хемінгуея характеризується глибоким психологічним проникненням в людську природу. Він рано зарекомендував себе як майстер нового стилю :. Лаконічною і кілька сухих
Він увійшов до кімнати , щоб закрити вікна в той час як ми були всі ще в ліжку , і я побачив , що він виглядав хворим. Його трясло, обличчя його було білим, і він йшов повільно , наче він жадав рухатися. "Що трапилося, Schatz?" 12
"У мене болить голова."
"Ви б краще повернутися в ліжко."
"Ні, я в порядку" .
"Ви лягаєте спати. Побачимося коли я одягнений. "
Але коли я спустився вниз , він був одягнений, сидячи біля багаття, дивлячись дуже хворий і нещасний хлопчик дев'яти років. Коли я поклав руку йому на чоло , я знав , що у нього був жар.
"Ви йдете в ліжко," сказав я, "ти хворий."
"Я в порядку," сказав він.
Коли прийшов лікар , він взяв температура хлопчика.
"Що це?" Я запитав його.
"Сто два." 13 На
першому поверсі, лікар залишив три різні ліки в різних кольорових капсул з інструкціями для додання їм. Один з них був збити жар, інший проносне, третій для подолання кислотного стану. Збудники грипу може існувати тільки в кислому стані, пояснив він. Здавалося, він знає все про грип і сказав , що не було нічого , щоб хвилюватися про те, якщо лихоманка не піднімається вище ста чотирьох градусів. Це була легка епідемія грипу , і не було ніякої небезпеки , якщо ви уникнути пневмонії.
Повернувшись в кімнату , я написав температуру хлопчика вниз і зробив примітку часу , щоб дати різні капсули.
"Ви хочете мене читати вам? "
" Добре, якщо ви хочете, "сказав хлопчик. Його обличчя було дуже білим і там були темні області під очима. Він лежав нерухомо в ліжку і , здавалося , дуже відірвані від того, що відбувається.
Я читав вголос Говард Pyle's14 Книги піратів, але я бачив , що він не був після того, що я читав.
"Як ви себе почуваєте, Schatz?" Я запитав його.
"Те ж саме, до сих пір," сказав він.
Я сидів у ногах ліжка і читати про себе , поки я чекав , щоб це був час , щоб дати ще одну капсулу. Було б природно для нього , щоб йти спати, але коли я підняв голову , він дивився на ногах ліжка, виглядає дуже дивно.
"Чому б вам не спробувати піти спати? Я буду будити вас ліки " .
" Я не хотів би НЕ спати. "
Через деякий час він сказав мені:" Ви не повинні залишитися тут зі мною, тато, якщо це турбує вас. "
" це не турбує мене. "
" немає, я маю в виду ви не повинні залишитися , якщо це буде турбувати вас. "
я думав , що, можливо , він був трохи легковажний і після того, як дати йому запропоновані капсули об одинадцятій годині я вийшов на деякий час.
це був яскравий, холодний день, земля покрита мокрим снігом , що замерзла так , що здавалося, ніби все голі дерева, кущі, вирізати кисті і вся трава і гола земля була лаковані з льодом. Я взяв молодого ірландського сетера для невеликої прогулянки вгору по дорозі і вздовж замерзлого струмка.
У будинку вони сказали , що хлопчик відмовився дозволити будь-кому увійти в кімнату.
"Ви не можете увійти," сказав він. "Ви не повинні отримати те , що у мене є." Я підійшов до нього і знайшов його в точно положенні я залишив його, блідого, але з вершинами його щоки почервоніли від лихоманки, втупившись до сих пір, як він дивився, біля підніжжя ліжка.
Я взяв його температура.
"Що це?"
"Що - щось на зразок ста," сказав я. Це сто два і чотири десятих.
"Це був віку ста два," сказав він.
"Хто так сказав?"
"Доктор" .
"Ваша температура все в порядку," сказав я. "Нічого страшного."
"Я не хвилююся," сказав він, "але я не можу втриматися від мислення."
"Не думаю," сказав я. "Просто заспокойся."
"Я легко приймаючи його," сказав він і виглядав схвильованим про що - то.
"Візьми це з водою."
"Як ви думаєте , він буде робити нічого хорошого?"
"Звичайно, це буде"
я сів і відкрив Піратський книгу і почав читати , але я міг бачити , що він не дотримувався, так що я зупинився.
"Про те, що час , ви думаєте , що я збираюся померти?" запитав він.
"Що?"
"Про те , як довго це буде , перш ніж я помру?"
"Ви не збираєтеся помирати. Що з тобою?»
«О, так, я. Я чув , як він казав , сто два " .
" Люди не вмирають з лихоманкою сто два. Це нерозумно так говорити! "
" Я знаю , що вони роблять. в школі у Франції хлопці сказали мені , що ви не можете жити з сорока чотирьох градусів . у мене сто два. "
Він чекав , щоб померти протягом усього дня, з тих пір дев'ятій годині ранку.
" бідний Шац, "сказав я. "Бідний старий Schatz, це походить на милі і кілометри. Ви не збираєтеся помирати. Це diflerent термометр. На цей термометр тридцять сім нормально. На такого роду це дев'яносто вісім."
"Ви впевнені?"
"Абсолютно ," Я сказав. "Це схоже на милі і кілометри. Ви знаєте, як , скільки кілометрів ми робимо , коли ми робимо сімдесят миль в машині?"
"О," сказав він.
Але його погляд на ногах ліжка розслабився повільно. Тримати над собою розслабився теж, в кінці кінців, і на наступний день він був дуже млявий , і він плакав дуже легко на дрібниці , які не мали значення.
переводится, пожалуйста, подождите..
Текст.%20А%20ДНЯ%20чекати%20за 20% Ернест%20Хемінгуей%5 EHemingway,%20Ернест%20(1899-1961):%20а%20видатних%20американських%20письменник-романіст%20а%20короткострокові розповідь%20письменника.%20Він%20почав%20до 20% писати%20фантастики%20про%201923,%20його%20перших%20книг%20, 20% - 20% відображення%20з 20% його%20війни%20досвіду.%20%22В%20Sun%20й%20піднімається%22%20(1926)%20належить%20до 20% цього%20період%20а%20а%20а%20%22А%20Прощання%20до 20% озброєнь%22%20(1929)%20в 20-20-20, 20, 20% антивоєнну%20протест%20є%20зокрема%20потужний.%5Е%5EПротягом 20-20%у 20 Цивільного%20Війни%20Хемінгуей%20відвідав%20Іспанії%20а%20а%20війни%20кореспондентом.%20його%20враження%20з 20% до 20% періоду%20а%20його%20симпатії%20з%20в%20Республіканців%20знайшли%20відображення%20в 20-20%його 20 відомих%20грати%20%22В%20п'ятий%20стовпчик%22%20(1937), 20% - 20% роману%20%22для%20яких%20в%20Дзвін%20дзвонить%22%20(1940)%20а%20а%20числа%20з 20% короткі%20історії.%5Е%5EH%B%20в%20лікар%20залишив%20три%20різних%20ліки%20в 20-20%різні кольорові 20%20капсул%20з%20інструкції%20для%20надання%20їх.%20один%20був%20до 20% принести%20вниз%20в%20лихоманка,%20ще%20а%20проносне,%20в%20третій%20до 20% подолати%20в 20-20%кислота 20 стані.%20В%20мікроби%20з 20% грипу%20може%20лише%20існують%20в 20-20-20, 20 кислоти%20стані,%20він%20пояснив.%%22-20%заявив, що 20%20хлопчика.%20його%20обличчя%20був%20дуже%20білий%20а%20там%20були%20темні%20областях%20під%20його%20очей.%20Він%20викласти%20все-таки%20в 20-20-20, 20 ліжка%20а%20здавалося%20дуже%20відриваються%20від 20%, що%20був%20збирається%20.%5Е%5ЕІ%20читати%20вголос%20від 20% Ховард%20Pyle,14%20Книги%20з 20% піратів, 20%, а%20I%20б%20Див.%20він%20був%20не%20наступні%20а%20I%20був%20читання.%5Е%5Е%22як%20робити%20ти%20відчути,%20Шац?%22%20I%20попросив%20його.%5Е%5Е%22просто%20в%20ж,%20так%20далеко,%22%20він%20.%5Е%5EЯ%20%22ти%20не%20мають%20до 20% перебування%20в 20-20%тут 20 з 20% мене,%20Папа, 20% якщо%20його%20турбує%20ти.%22%5Е%5Е%22його%20не%20турбувати%20мене.%22%5Е%5Е%22Ні, 20% Я%20означає%20ти%20не%20мають%20до 20% перебування%20якщо%20це%20збирається%20до 20% турбувати%20ти.%22%5Е%5ЕІ%20думки%20можливо%20він%20був%20а%20мало%20світло-очолював%20а%20після%20надання%20йому%20в%20 прописаних%20капсул%20о 20%11%20 часа%20I%20пішла%20з 20%для%20а%20а.%5Е%5Тестуванням%20був%20а%20яскраві,%20холодної%20 день%%%Я%%20на 20%,%20термометр%20тридцять сім%20є%20нормально.%20на 20%цього%20роду%20це%20198.%22%5Е%5Е%22є%20ти%20впевнені?%22%5Е%5Е%22абсолютно,%22%20I%20.%20%22це%20як%20 миль%20а%20км.%20ти%20знають,%20як%20як%20багато%20км%20ми%20роблять%20, коли%20ми%20робити%2071%20 миль%20в 20-20-20, 20 автомобіль?%22%5Е%5Е%22о,%22%20він%20.%5Е%5 EBut%20його%20поглядом%20о 20%в%20стопи%20з 20% до 20% ліжко%20 невимушених%20повільно.%20В%20провести%20над%20сам%20 невимушених%20теж%20нарешті,%20а%20в%20наступного%20день%20його%20був%20дуже%20в'яла%20а%20він%20плакала%20дуже%20легко%20о 20%мало%20речі%20,%20були%20з 20% не%20значення.
переводится, пожалуйста, подождите..
Другие языки
Поддержка инструмент перевода: Клингонский (pIqaD), Определить язык, азербайджанский, албанский, амхарский, английский, арабский, армянский, африкаанс, баскский, белорусский, бенгальский, бирманский, болгарский, боснийский, валлийский, венгерский, вьетнамский, гавайский, галисийский, греческий, грузинский, гуджарати, датский, зулу, иврит, игбо, идиш, индонезийский, ирландский, исландский, испанский, итальянский, йоруба, казахский, каннада, каталанский, киргизский, китайский, китайский традиционный, корейский, корсиканский, креольский (Гаити), курманджи, кхмерский, кхоса, лаосский, латинский, латышский, литовский, люксембургский, македонский, малагасийский, малайский, малаялам, мальтийский, маори, маратхи, монгольский, немецкий, непальский, нидерландский, норвежский, ория, панджаби, персидский, польский, португальский, пушту, руанда, румынский, русский, самоанский, себуанский, сербский, сесото, сингальский, синдхи, словацкий, словенский, сомалийский, суахили, суданский, таджикский, тайский, тамильский, татарский, телугу, турецкий, туркменский, узбекский, уйгурский, украинский, урду, филиппинский, финский, французский, фризский, хауса, хинди, хмонг, хорватский, чева, чешский, шведский, шона, шотландский (гэльский), эсперанто, эстонский, яванский, японский, Язык перевода.
- Доброе утро! Солнечного тебе настроения
- каникулы
- I...a boy
- Мы с ней похожи
- ossa costae
- верхняя глазничная щель;
- Hundreds of stars in the pretty sky,Hund
- The term mass media in English refers ba
- До встречи,Сочи
- The term mass media in English refers ba
- Я продолжаю наблюдать
- Look here, I think you've been a good bo
- Доброе утро! Солнечного тебе настроения
- Look here, I think you've been a good bo
- processus articularis inferior
- It s me life
- Она похожа на меня
- hi budtomorrow?
- он никогда не видел это представление, н
- ерхняя глазничная щель;
- Do you know what I'd really like now? Wh
- Everything is a copy of a copy of a
- В какое время открывается ресторан ?
- двадцать
