THE LUNCHEON W.Somerset Maugham I c

THE LUNCHEON

W.Somerset Maugham

I caught sight of her at the play, and in answer to her beckoning I went over during the interval and sat down beside her. It was long since I had last seen her, and if someone had not mentioned her name I hardly think I would have recognised her. She addressed me brightly.
"Well, it's many years since we first met. How time does fly! We're none of us getting any younger. Do you remember the first time I saw you? You asked me to luncheon."
Did I remember?
It was twenty years ago and I was living in Paris. I had a tiny apartment in the Latin Quarter overlooking a cemetery, and I was earning barely enough money to keep body and soul together. She had read a book of mine and had written to me about it. I answered, thanking her, and presently I received from her another letter saying that she was passing through Paris and would like to have a chat with me; but her time was limited, and the only free moment she had was on the following Thursday; she was spending the morning at the Luxembourg and would I give her a little luncheon at Foyot's afterwards? Foyot's is a restaurant at which the French senators eat, and it was so far beyond my means that I had never even thought of going there. But I was flattered, and I was too young to have learned to say no to a woman. (Few men, I may add, learn this until they are too old to make it of any consequence to a woman what they say.) I had eight francs (gold francs) to last me the rest of the month, and a modest luncheon should not cost more than fifteen. If I cut out coffee for the next two weeks I could manage well enough.
I answered that I would meet my friend -- by correspondence -- at Foyot's on Thursday at half past twelve. She was not so young as I expected and in appearance imposing rather than attractive, she was, in fact, a woman of forty (a charming age, but not one that excites a sudden and devastating passion at first sight), and she gave me the impression of having more teeth, white and large and even, than were necessary for any practical purpose. She was talkative, but since she seemed inclined to talk about me I was prepared to be an attentive listener.
I was startled when the bill of fare was brought, for the prices were a great deal higher than I had anticipated. But she reassured me.
"I never eat anything for luncheon," She said.
"Oh, don't say that!" I answered generously.
"I never eat more than one thing. I think people eat far too much nowadays. A little fish, perhaps. I wonder if they have any salmon.
Well, it was early in the year for salmon and it was not on the bill of fare, but I asked the waiter if there was any. Yes, a beautiful salmon had just come in, it was the first they had had. I ordered it for my guest. The waiter asked her if she would have something while it was being cooked.
"No," she answered, "I never eat more than one thing. Unless you have a little caviare. I never mind caviare."
My heart sank a little. I knew I could not afford caviare, but I could not very well tell her that. I told the waiter by all means to bring caviare. For myself I chose the cheapest dish on the menu and that was a mutton chop.
" I think you are unwise to eat meat," she said. " I don't know how you can expect to work after eating heavy things like chops. I don't believe in overloading my stomach."
Then came the question of drink.
"I never drink anything for luncheon," she said.
"Neither do I," I answered promptly.
"Except whiter wine," she proceeded as though I had not spoken. "These French white wines are so light. They're wonderful for the digestion."
"What would you like?" I asked, hospitable still, but not exactly effusive.
She gave me a bright and amicable flash of her white teeth.
"My doctor won't let me drink anything but champagne."
I fancy I turned a trifle pale. I ordered half a bottle. I mentioned casually that my doctor had absolutely forbidden me to drink champagne.
"What are you going to drink, then?"
"Water."
She ate the caviare and she ate the salmon. She talked gaily of art and literature and music. But I wondered what the bill would come to. When my mutton chop arrived she took me quite seriously to task.
"I see that you're in the habit of eating a heavy luncheon. I'm sure it's a mistake. Why don't you follow my example and just eat one thing? I'm sure you'd feel ever so much better for it."
"I am only going to eat one thing." I said, as the waiter came again with the bill of fare.
She waved him aside with an airy gesture.
"No, no, I never eat anything for luncheon. Just a bite, I never want more than that, and I eat that more as an excuse for conversation than anything else. I couldn't possibly eat anything more unless they had some of those giant asparagus. I should be sorry to leave Paris without having some of them."
My heart sank. I had seen them in the shops, and I knew that they were horribly expensive. My mouth had often watered at the sight of them.
"Madame wants to know if you have any of those giant asparagus," I asked the waiter.
I tried with all my might too will him to say no. A happy smile spread over his broad, pries-like face, and he assured me that they had some so large, so splendid, so tender, that it was a marvel.
"I'm not in the least hungry," my guest sighed, "but if you insist I don't mind having some asparagus."
I ordered them.
"Aren't you going to have any?"
"No, I never eat asparagus."
"I know there are people who don't like them. The fact is, you ruin your taste by all the meat you eat."
We waited for the asparagus to be cooked. Panic seized me. It was not a question now how much money I should have left over for the rest of the month, but whether I had enough to pay the bill. It would be embarrassing to find myself ten francs short and be obliged to borrow from my guest. I could not bring myself to do that. I knew exactly how much I had, and if the bill came to more I made up my mind that I would put my hand in my pocket and with a dramatic cry start up and say it had been picked. Of course, it would be awkward if she had not money enough either to pay the bill. Then the only thing would be to leave my watch and say I would come back and pay later.
The asparagus appeared. They were enormous, juicy, and appetising. I watched the wicked woman thrust them down her throat in large mouthfuls, and in my polite way I spoke about the condition of the drama in the Balkans. At last the finished.
"Coffee?" I said.
"Yes, just an ice-cream and coffee," she answered.
I was past caring now, so I ordered coffee for myself and an ice-cream and coffee for her.
"You know, there's one thing I thoroughly believe in," she said, as she ate the ice-cream. "One should always get up from a meal feeling one could eat a little more."
"Are you still hungry?" I asked faintly.
"Oh, no, I'm not hungry; you see, I don't eat luncheon. I have a cup of coffee in the morning and then dinner, but I never eat more than one thing for luncheon. I was speaking for you."
"Oh, I see!"
Then a terrible thing happened. While we were waiting for the coffee the head waiter, with an ingratiating smile on his false face, came up to us bearing a large basket full of huge peaches. They had the blush of an innocent girl; they had the rich tone of an Italian landscape. But surely peaches were not in season then? Lord knew what they cost. I knew too -- a little later, for my guest, going on with her conversation, absentmindedly took one.
"You see, you've filled your stomach with a lot of meat" -- my one miserable little chop -- "and you can't eat any more. But I've just had a snack and I shall enjoy a peach."
The bill came, and when I paid it I found that I had only enough for a quite inadequate tip. Her eyes rested for an instant on the three francs I left for the waiter, and I knew that she thought me mean. But when I walked out of the restaurant I had the whole month before me and not a penny in my pocket.
"Follow my example," she said as we shook hands, "and never eat more than one thing for luncheon."
"I'll do better than that," I retorted. "I'll eat nothing for dinner tonight."
"Humorist!" she cried gaily, jumping into a cab. "You're quite a humorist!"
But I have had my revenge at last. I do not believe that I am a vindictive man, but when the immortal gods take a hand in matter it is pardonable to observe the result with complacency. Today she weighs twenty-one stone.

Результаты (украинский) 1:

ЛАНЧ-КОНФЕРЕНЦІЇ W.Somerset Моема Я зловив погляд її на вистави, і у відповідь на її beckoning перейшли в антракті і сів поруч з нею. Це було довгий, так як я останній раз бачив її, і якщо хтось не згадав про її ім'я майже не думаю, я б визнала її. Вона звернувся мені яскраво. "Ну, це багато років так, як ми вперше зустрілися. Як час летіти! Ми не ніхто з нас отримують будь-молодший. Пам'ятаю, перший раз я бачив вас? Ви запитали мене на обіді." Я пам'ятаю? Це було двадцять років тому, і я жила в Парижі. Я мав крихітній квартирі у Латинському кварталі, з видом на кладовищі, і я заробляв ледь вистачає грошей, щоб тримати тіло і душу. Вона мала б прочитати з моєї книги і писали мені про неї. Я відповів, подякувавши їй, і в даний час я отримав від її ще один лист, кажуть, що вона була проходить через Париж і хотів би поговорити з мене; але їй час був обмежений, і тільки вільну хвилину, вона була на наступному четвер; вона проводила вранці на саміті в Люксембурзі і б я дати їй трохи обід в Foyot, потім? Foyot готелю є ресторан, з якою французький сенатори з'їсти, і це було до цих пір за межі моєї означає, що я ніколи навіть не думали про їде туди. Але я був задоволений, і я був занадто молодий, щоб навчилися сказати "ні" до жінки. (Кілька чоловіків, я можу додати, дізнатися про це, поки вони занадто старий, щоб зробити його наслідок, будь-яка жінка, що вони говорять.) Я мав вісім франків (франків золотом) мені вистачить кінця місяця, і скромний ланч-конференції не повинен коштувати більше, ніж п'ятнадцять років. Я вирізав кави в найближчі два тижні я міг керувати досить добре. Я відповів, що я зустрічаюся з моїм другом - заочно - в Foyot у четвер на половині минулого дванадцять. Вона була не настільки молоді, як я очікував, і по-різному нав'язування замість того, привабливим, вона була, по суті, жінка сорока (чарівний віку, але не той, який збуджує раптові і руйнівним пристрасть з першого погляду), і вона дала мені враження, більше зубів, білі і великих і навіть, ніж були необхідні для будь-яких практичних цілей. Вона була балакучий, але так як вона, здавалося схильні говорити про мене, я був готовий бути в очах уважного слухача. Я був злякано коли принесли законопроект про тариф, ціни були багато чого вище, ніж я очікував. Але вона запевнив мене. "Я ніколи не з'їсти що-небудь для сніданку," сказала вона. "Ой, не сказати!" Я відповів щедро. "Я ніколи не їдять більше, ніж одну річ. Я думаю, що люди набагато їдять занадто багато на сьогоднішній день. Трохи риби, можливо. Цікаво, якщо вони мають будь-яких лосося. Ну, це було ранній рік для лосося і його не було на законопроект про тариф, але попросили офіціанта чи був там будь-які. Так, красиві лосося просто прийшла, це був перший, що вони мали. Я замовив його для мого гостя. Офіціант запитав її, якщо вона є те, що хоча він був приготований. "Ні", вона відповіла: "я ніколи не їдять більше, ніж одну річ. Якщо у вас є мало caviare. Я ніколи не заперечую caviare." Моє серце затонув трохи. Я знав, що я не міг дозволити собі caviare, але я не міг цілком сказати їй, що. Я розповіїв офіціант всіма засобами, щоб привести caviare. Для себе я вибрав найдешевший блюдо в меню, і що було баранини Чоп. Я думаю, ти нерозумним їсти м'ясо,"сказала вона. "Я не знаю, як ви можете розраховувати на роботу після їжі важкі речі, як відбивні. Я не вірю в перевантаження мій шлунок". Потім прийшов питання напій. "Я ніколи не п'ю нічого для сніданку," сказала вона. "Я теж," я відповів на оперативно. "За винятком біліше вино, вона приступив, як ніби я не говорив. "Ці французькі білі вина, так світла. Вони чудово для травлення". "Що ви хочете?" Я запитав, гостинні до цих пір, але не зовсім експансивний. Вона дала мені яскраво й миролюбне flash її білі зуби. "Мій лікар не дасть мені пити нічого, крім шампанського." Мені здається, я повернув дрібниця блідо. Я замовив півпляшки. Випадково я згадав, що мій доктор був цілком забороняється мені пити шампанське. "Те, що ви збираєтеся випити, то?" «Води». Вона з'їла на caviare, і вона з'їла лосося. Вона говорила від радості, мистецтва та літератури та музики. Але я подумав, що законопроект прийде до. Коли мій кебаби прибули відвела мене цілком серйозно завдання. "Я бачу, що ви звичку їсти важких ланч-конференції. Я впевнений, що це помилка. Чому б не наслідувати мій приклад і просто їдять одну річ? Я впевнений, що ви б почувалися, коли-небудь так набагато краще для неї." "Я тільки збираюся з'їсти одне." Я вже говорив, як офіціант прийшли знову з законопроект про тариф. Вона махнув його в сторону з Ейрі жест. "Ні, ні, я ніколи не з'їсти що-небудь для сніданку. Просто укусу, я ніколи не хочете більше, і я є, що більше як привід для розмови, ніж що-небудь ще. Я не міг з'їсти щось більше, якщо вони не мали деякі з цих гігантських спаржі. Я повинно бути шкода залишати Парижа без того, деякі з них". Моє серце затонув. Я бачив їх в магазинах, і я знав, що вони були жахливо дорого. Мій рот часто було поливати при вигляді їх. "Мадам хоче знати, якщо у вас є будь-який з цих гігантських спаржа," я попросили офіціанта. Я спробував з моя міць занадто йому сказати № A щасливою усмішкою буде поширюватися обличчя його широкі, pries, як і він запевнив мене, що вони мали деякі настільки великі, тому чудовий, такий ніжний, що це була дивом. "Я не в найменш голодні," мій гість зітхнув, ", але якщо ви наполягаєте, я не заперечую, що мають деякі спаржі." Я наказав їм. "Не ви будете є якісь?" "Ні, я ніколи не їдять спаржі." "Я знаю, є люди, які не люблять їх. Справа в тому, зруйнувати ваш смак, всі ви їсте м'ясо." Ми чекали спаржа, щоб бути приготовлений. Паніка схопила мене. Це було не питання тепер скільки грошей я повинен мати залишилися до кінця місяця, але чи буде мене було достатньо, щоб оплатити рахунок. Було б важко знайти себе коротким десять франків і бути зобов'язаний брати від мого гостя. Я не міг принести себе щоб зробити це. Я знав, що точно, скільки, і якщо законопроект прийшли до більше я зробив мій розум, що я поклав мою руку в кишеню і з драматичним cry запускається і сказати, що це були зібрані. Звичайно, це буде незручно, якщо вона була не гроші досить будь-якому оплатити рахунок. То єдине, що було б залишити мій дивитися і сказати, що я хотів би повернутися і WAP-порталі. Спаржа з'явився. Вони були величезні, соковитий і смачний. Я спостерігав wicked жінка тяги їх вниз по її горла в великих ковтків, і в моєму ввічливим способом я говорив про стан драма на Балканах. В останній готовий. «Кава?» Я сказав. "Так, просто морозиво і кава," вона відповіла. Я був повз догляд зараз, так я замовив каву для себе і морозиво і кава для неї. "Ви знаєте, є одна річ, що я повністю вірю в," сказала вона, як вона з'їла-морозиво. "Один повинен завжди вставати від їжі почуття один міг з'їсти трохи більше." «Ви все ще голодний?» Я запитав слабко. "О, ні, я не голодний; Ви бачите, я не їдять обід. Мене за чашкою кави вранці і потім обіду, але я ніколи не Їжте більше, ніж одна річ для сніданку. Я була виступаючи для вас." "О, я бачу!" Потім страшна річ трапилася. Поки ми чекали кава голову офіціант, з ingratiating усмішкою на обличчі помилкових прийшли до нас несучих повним величезний персики великою кошиком. Вони мали рум'яна невинної дівчини; Вони багаті тони італійський краєвид. Але безсумнівно персики, не в сезон потім? Господь знав, що вони коштували. Я знав, що теж – трохи пізніше, для мого гостя, відбувається з її розмова неуважно взяв один. "Ви бачите, заповнення живіт з великою кількістю м'яса" - мій один жалюгідний мало Чоп - ", і ви не можете з'їсти більше. Але я тільки що перекусити і я повинні користуватися персик." Законопроект прийшов, і коли я заплатив його я виявив, що в мене було достатньо лише для зовсім неадекватною чайові. Її очі відпочивав на мить на три франків, я поїхав до офіціанта, і я знав, що вона думала, мене значить. Але коли я йшла з ресторану у мене був цілий місяць до мене і не копійки в кишеню. "Наслідувати мій приклад", сказала вона, оскільки ми потиснули один одному руки, "і ніколи не Їжте більше, ніж одна річ для сніданку". "Я зроблю краще, ніж це," я відповіла:. "Я буду взагалі нічого не їм на вечерю сьогодні ввечері." "Гуморист!" вона кричала від радості, політ у таксі. "Ви досить Гуморист!" Але у мене було мій помста нарешті. Я не вірю, що я мстивий людина, але коли Безсмертний богів взяти руку в питанні вона pardonable спостерігати результат з самозаспокоєння. Сьогодні вона важить двадцять один камінь.

Результаты (украинский) 2:

СНІДАНОК W.Somerset Моем я побачив її на виставі, і у відповідь на її помахом я підійшов в перерві і сів поруч з нею. Це було так давно я востаннє бачив її, і якщо хтось не згадав її ім'я я не думаю, я б впізнав її. Вона звернулася до мене яскраво. "Ну, це багато років, так як ми вперше зустрілися. Якраз дійсно летить! Ми не перебуваєте жоден з нас стає молодшою. Ви пам'ятаєте перший раз, коли я побачив вас? Ви запитали мене на сніданок". я пам'ятаєш? Це було двадцять років тому, і я жив у Парижі. Я був крихітний квартиру в Латинському кварталі з видом на цвинтар, і я заробляв ледь вистачає грошей, щоб тримати тіло і душу разом. Вона читала мою книгу і написала мені про це. Я відповів, завдяки її, і в даний час я отримав від неї ще один лист про те, що вона проходила через Париж і хотіла б мати бесіду зі мною; але її час було обмежено, і тільки вільна хвилина, вона мене було на наступний четвер; вона проводить ранок в Люксембурзі і я дав би їй невеликий сніданок в Foyot-х після цього? Foyot є ресторан, в якому французькі сенатори їдять, і це було так далеко за межі моїх означає, що я ніколи навіть не думав про рух там. Але я був задоволений, і я був занадто молодий, щоб навчилася говорити немає до жінки. (Небагато людей, я можу додати, дізнатися це, поки вони не занадто старий, щоб зробити його будь-яких наслідків для жінки, що вони говорять). Я мав вісім франків (золотих франків), щоб протриматися мені іншу частину місяця, і скромного сніданку не повинен коштувати більше ніж п'ятнадцять. . Якщо я вирізав кави протягом наступних двох тижнів я встиг досить добре , я відповів, що я зустріну свого друга - по листуванню - на Foyot в четвер о 12:30. Вона не була настільки молода, як я очікував і по зовнішності накладення, а не привабливою, вона була, по суті, жінка років сорока (чарівний вік, але не той, який збуджує раптовим і руйнівним пристрасть з першого погляду), і вона дала мені враження наявності більшої кількості зубів, білі і великі і навіть, ніж було необхідно для будь-якої практичної мети. Вона була балакуча, але так як вона, здавалося, схильні говорити про мене, я був готовий бути уважним слухачем. Я був вражений, коли законопроект про тариф був принесено, оскільки ціни були набагато вище, ніж я очікував. Але вона заспокоїла мене. "Я ніколи не їм ніщо для сніданку," сказала вона. "О, не кажіть, що!" Я відповів великодушно. "Я ніколи не їм більше ніж одну річ. Я думаю, що люди їдять занадто багато в даний час. маленька рибка, мабуть. Цікаво, якщо вони будь-якого лосося. Ну, це було на початку року для лосося, і це не було на рахунок тарифу, але я запитав офіціанта, якщо був будь-хто. Так, красиво лосось щойно повернувся, він був спочатку вони мали. Я замовив його для мого гостя. Офіціант запитав її, якщо вона матиме дещо в той час як це готувалося. "Ні," вона відповіла, "я ніколи не їм більше ніж одну річ. Якщо у вас є трохи ікри. Я ніколи не заперечую ікру. " Моє серце стислося небагато. Я знав, що я не міг дозволити собі ікру, але я не міг дуже добре сказати їй, що. Я сказав офіціантові всіма засобами приносити ікру. Для себе я вибрав найдешевше блюдо на Меню, і це було відбивною баранини. " Я думаю, що ви нерозумно вживати в їжу м'ясо, "сказала вона." Я не знаю, як ви можете очікувати, щоб працювати після їжі важкі речі, як відбивні. Я не вірю в перевантаженні мій живіт. " Потім питання напою. "Я ніколи не п'ю ніщо для сніданку," сказала вона. "Я теж не", я відповів швидко. "Крім білої вина," вона продовжувала, як ніби Я не говорив. "Ці французькі білі вина настільки легкі. Вони чудово для травлення. " "Що ви хочете?" Я запитав, гостинний ще, але точно не експансивний. Вона дала мені яскраву і світове спалах її білі зуби. "Мій доктор не дозволятиме мені пити що-небудь але шампанське. " Мені здається, що я став дрібниця блідий. Я замовив півпляшки. Я згадав мимохідь, що мій доктор категорично забороняється мені пити шампанське. "Що ви збираєтеся пити-то?" "вода". Вона з'їла Ікра і вона їла лосося. Вона говорила весело мистецтва і літератури і музики. Але я подумав, що буде рахунок. Коли мій відбивна баранини прибула, вона взяла мене цілком серйозно до задачі. "Я бачу, що ви перебуваєте в звичку з до їжі важкого сніданку. Я впевнений, що це помилка. Чому б вам не наслідувати мій приклад і тільки їсте одну річ? Я впевнений, що ви відчували б себе дуже набагато краще для нього. " "Я тільки збираюся з'їсти одну річ." Я сказав, як офіціант знову прийшов до законопроекту тарифу. Вона відмахнувся з повітряним рухом. "Ні, ні, я ніколи не їм ніщо для сніданку. Просто укус, я не хочу більше, ніж це, і я їм, що більше як привід для розмови, ніж все інше. Я не міг з'їсти що-небудь більше, якщо вони не були деякі з цих величезних спаржі. Я повинен шкодувати виїхати з Парижа, не маючи деяких з них. " Моє серце стислося. Я бачив їх в магазинах, і я знав, що вони були страшенно дорого. Мій рот часто поливати при вигляді них. "Мадам хоче знати, якщо у вас є який-небудь з цих величезних спаржею, "Я запитав офіціанта. Я намагався з усіх сил теж йому сказати ні. щаслива посмішка поширення над своєю широкою PRIES-як особа, і він запевнив мене, що вони мали деякі таке велике, так прекрасно, так ніжно, що це було диво. "Я не в меншій мірі, голодний," мій гість зітхнув, "але якщо ви наполягаєте, я не проти того, деякі спаржу." Я наказав їм. " Ви не збираєтеся, щоб їсти? " "Ні, я ніколи не їм спаржу." "Я знаю, що є люди, які не люблять їх. Тобто, ви зруйнувати ваш смак, все м'ясо ви їсте. " Ми чекали спаржа бути приготовані. охопила паніка мене. Це був не питання зараз, скільки грошей я повинен вас залишилося для іншої частини місяця, але чи є у мене достатньо, щоб оплатити рахунок. Було б соромно, щоб знайти собі десять франків короткий і зобов'язаний брати з мого гостя. Я не міг змусити себе зробити це. Я точно знав, скільки в мене було, і якщо законопроект прийшов до більше я зважився, що я поклав руку в кишеню і з різким криком почати і сказати, що це був підібраний. Звичайно, було б ніяково, якби вона не достатньо грошей, або сплатити рахунок. Тоді єдине, що було б залишити мій годинник і сказати, що я повернуся, а заплатити потім. спаржа з'явилися. Вони були величезні, соковита, і апетитно. Я дивився зла жінка сунув їх їй у горло у великих ковтків, і в моєму ввічливий спосіб я говорив про стан драми на Балканах. Нарешті закінчена. "Кофе?" сказав я. "Так, тільки морозиво і кава", вона відповіла. Я був минулого турбота зараз, тому я замовив кава для себе і морозивом та кавою для неї. "Ви знаєте, є одна річ, яку я ретельно вірять в", сказала вона, як вона їла морозиво. "Потрібно завжди вставати з їжею почуття можна з'їсти трохи більше." "Ви все ще голодний?" Я запитав слабо. "О, ні, я не голодний, ви бачите, я не їм обід я випити чашку кави вранці, а потім вечерю, але я ніколи не їм більше ніж одну річ на обід я .. був виступаючи за вас. " "О, я бачу!" Тоді сталося щось жахливе. У той час як ми чекали кави метрдотель, з запобігливим посмішкою на фальшиве особа, підійшов до нас, що несе велику корзину, повну величезних персиків. Вони мали рум'янець невинної дівчини; вони мали багатий колірний відтінок італійського пейзажу. Але, звичайно, персики були не в сезон тоді? Господь знав, що вони стоять. Я знав, що теж - трохи пізніше, для мого гостя, з нею відбувається розмова, неуважно взяв один. "Ви бачите, як ви заповните шлунок з великою кількістю м'яса" - моя єдина жалюгідний відбивна - "і ви не можете з'їсти більше. Але я просто перекусив, і я буду насолоджуватися персик. " рахунок прийшов, і коли я заплатив це, я виявив, що у мене було достатньо тільки для зовсім недостатньо наконечником. Її очі зупинилися на мить на трьох франків я залишив офіціантові, і я знав, що вона думала, що мені сказати. Але коли я вийшов з ресторану я мав цілий місяць, перш ніж мене і не гроша в кишені. "Беріть приклад з мене," сказала вона, як ми потиснули один одному руки ", і ніколи не їм більше ніж одну річ на обід." "Я будете робити краще, ніж, "відповів я. "Я ніколи не буду їсти нічого на вечерю сьогодні ввечері." "гуморист"! вигукнула вона весело, стрибки у кабіні. "Ти дуже гуморист!" Але я мав мою помста нарешті. Я не вірю, що я мстива людина, але коли безсмертні боги втручатися у справи це простимо спостерігати результат з самозаспокоєння. Сьогодні вона важить двадцять один камінь.