“You would never know there is a wa

“You would never know there is a war on out here,” he said.
Vianne thought he sounded sad and it reminded her that they were alike in a way, both of them far
away from the people they loved. “Your … superior … he said that all prisoners of war will remain in
Germany. What does this mean? What of our soldiers? Surely you did not capture all of them.”
“I do not know, Madame. Some will return. Many will not.”
“Well. Isn’t this a lovely little moment between new friends,” Isabelle said.
Vianne flinched, horrified that she had been caught standing out here with a German, the enemy, a
man.
Isabelle stood in the moonlight, wearing a caramel-colored suit; she held her valise in one hand and
Vianne’s best Deauville in the other.
“You have my hat,” Vianne said.
“I may have to wait for a train. My face is still tender from the Nazi attack.” She was smiling at
Beck as she said this. It wasn’t really a smile.
Beck inclined his head in a curt nod. “You have sisterly things to discuss, obviously. I will take my
leave.” With a brisk, polite nod, he returned to the house, closing the door behind him.
“I can’t stay here,” Isabelle said.
“Of course you can.”
“I have no interest in making friends with the enemy, V.”
“Damn it, Isabelle. Don’t you dare—”
Isabelle stepped closer. “I’ll put you and Sophie at risk. Sooner or later. You know I will. You told
me I needed to protect Sophie. This is the only way I can do it. I feel like I’ll explode if I stay, V.”
Vianne’s anger dissolved; without it, she felt inexpressibly tired. This essential difference had
always been between them. Vianne the rule follower and Isabelle the rebel. Even in girlhood, in grief,
they had expressed their emotions differently. Vianne had gone silent after Maman’s death, tried to
pretend that Papa’s abandonment didn’t wound her, while Isabelle had thrown tantrums and run away
and demanded attention. Maman had sworn that one day they would be the best of friends. Never had
this prediction seemed less likely.
In this, right now, Isabelle was right. Vianne would be constantly afraid of what her sister would say
or do around the captain, and truthfully, Vianne hadn’t the strength for it.
“How will you go? And where?”
“Train. To Paris. I’ll telegram you when I arrive safely.”
“Be careful. Don’t do anything foolish.”
“Me? You know better than that.”
Vianne pulled Isabelle into a fierce embrace and then let her go.
* * *
The road to town was so dark Isabelle couldn’t see her own feet. It was preternaturally quiet, assuspenseful as a held breath, until she came to the airfield. There, she heard boots marching on hard￾packed dirt, motorcycles and trucks rolling alongside the skein of barbed wire that now protected the
ammunitions dump.
A lorry appeared out of nowhere, its headlamps off, thundering up the road; she lurched out of its
way, stumbling into the ditch.
In town, it was no easier to navigate with the shops closed and the streetlamps off and the windows
blacked out. The silence was eerie and unnerving. Her footsteps seemed too loud. With every step, she
was aware that a curfew was in effect and she was violating it.
She ducked into one of the alleys, feeling her way along the rough sidewalk, her fingertips trailing
along the storefronts for guidance. Whenever she heard voices, she froze, shrinking into the shadows
until silence returned. It seemed to take forever to reach her destination: the train station on the edge of
town.
“Halt!”
Isabelle heard the word at the same time a floodlight sprayed white light over her. She was a shadow
hunched beneath it.
A German sentry approached her, his rifle held in his arms. “You are just a girl,” he said, drawing
close. “You know about the curfew, ja?” he demanded.
She rose slowly, facing him with a courage she didn’t feel. “I know we aren’t allowed to be out this
late. It is an emergency, though. I must go to Paris. My father is ill.”
“Where is your Ausweis?”
“I don’t have one.”
He eased the rifle off his shoulder and into his hands. “No travel without an Ausweis.”
“But—”
“Go home, girl, before you get hurt.”
“But—”
“Now, before I decide not to ignore you.”
Inside, Isabelle was screaming in frustration. It took considerable effort to walk away from the
sentry without saying anything.
On the way home, she didn’t even keep to the shadows. She flaunted her disregard of the curfew,
daring them to stop her again. A part of her wanted to get caught so she could let loose the string of
invectives screaming inside her head.
This could not be her life. Trapped in a house with a Nazi in a town that had given up without a
whimper of protest. Vianne was not alone in her desire to pretend that France had neither surrendered
nor been conquered. In town, the shopkeepers and bistro owners smiled at the Germans and poured
them champagne and sold them the best cuts of meat. The villagers, peasants mostly, shrugged and went
on with life; oh, they muttered disapprovingly and shook their heads and gave out wrong directions
when asked, but beyond those small rebellions, there was nothing. No wonder the German soldiers were
swollen with arrogance. They had taken over this town without a fight. Hell, they had done the samething to all of France.
But Isabelle could never forget what she’d seen in the field near Tours.
At home, when she was upstairs again, in the bedroom that had been hers as a child, she slammed
the door shut behind her. A few moments later, she smelled cigarette smoke and it made her so angry
she wanted to scream.
He was down there, smoking a cigarette. Captain Beck, with his cut-stone face and fake smile, could
toss them all out of this house at will. For any reason or no reason at all. Her frustration curdled into an
anger that was like nothing she’d ever known. She felt as if her insides were a bomb that needed to go
off. One wrong move—or word—and she might explode.
She marched over to Vianne’s bedroom and opened the door. “You need a pass to leave town,” she
said, her anger expanding. “The bastards won’t let us take a train to see family.”
From the darkness, Vianne said, “So that’s that.”
Isabelle didn’t know if it was relief or disappointment she heard in her sister’s voice.
“Tomorrow morning you will go to town for me. You will stand in the queues while I am at school
and get what you can.”
“But—”
“No buts, Isabelle. You are here now and staying. It’s time you pulled your weight. I need to be able
to count on you.”
* * *
For the next week, Isabelle tried to be on her best behavior, but it was impossible with that man living
under the same roof. Night after night she didn’t sleep. She lay in her bed, alone in the dark, imagining
the worst.
This morning, well before dawn, she gave up the pretense and got out of bed. She washed her face
and dressed in a plain cotton day dress, wrapping a scarf around her butchered hair as she went
downstairs.
Vianne sat on the divan, knitting, an oil lamp lit beside her. In the ring of lamplight that separated
her from the darkness, Vianne looked pale and sickly; she obviously hadn’t slept much this week, either.
She looked up at Isabelle in surprise. “You’re up early.”
“I have a long day of standing in lines ahead of me. Might as well get started,” Isabelle said. “The
first in line get the best food.”
Vianne put her knitting aside and stood. Smoothing her dress (another reminder that he was in the
house: neither of them came downstairs in nightdresses), she went into the kitchen and then returned
with ration cards. “It’s meat today.”
Isabelle grabbed the ration cards from Vianne and left the house, plunging into the darkness of a
blacked-out world.
Dawn rose as she walked, illuminating a world within a world—one that looked like Carriveau but
felt entirely foreign. As she passed the airfield, a small green car with the letters POL on the rear roaredpast her.

Результаты (украинский) 1:

"Ви ніколи не буде знати війну на є тут," сказав він.Vianne думав, що він звучав сумно і він нагадав їй, що вони були однаково, таким чином, обидва з них далековід людей, вони люблять. "Ваша.. покращений.. він сказав, що всі полонені залишатиметься вНімеччина. Що це означає? Що наші солдати? Напевно ви не захоплення всіх їх.""Я не знаю, Мадам. Деякі повернеться. Багато хто не буде.""Добре. Хіба це прекрасний маленький момент між нових друзів,"Ізабель сказав.Vianne flinched, жаху що вона був спійманий виділяючись тут з німецькою, ворог, залюдина.Ізабель стояв в місячному світлі, носити костюм карамель кольору; вона провела її valise в одній руці іVianne в кращих Довіль в іншій."Ви повинні капелюх", сказав Vianne."Я можливо, доведеться чекати поїзд. Моє обличчя є ще ніжний від нацистських атаки". Що вона посміхається наБек як вона сказала це. Не було насправді усмішки.Бек схильний голову в Курт кивати. "Ви повинні sisterly речі, щоб обговорити, очевидно. Я візьму моюЗалиште." Кивком жвава, ввічливі він повернувся в будинок, закриваючи двері за ним."Я не можу залишитися тут," сказав Ізабель."Звичайно можна.""Мене немає інтересу в дружити з ворогом, V.""Чорт візьми, Ізабель. Ви не наважуються — "Ізабель ступив ближче. "Я покладу вас і Софі на ризик. Рано чи пізно. Ви знаєте, я буду. Ви сказалимені, що мені потрібно, щоб захистити Софі. Це тільки так я можу це зробити. Я відчуваю, як я буду вибухнути, якщо я залишитися, V."Vianne, гнів ліквідована. без неї вона відчувала inexpressibly втомився. Цей Істотною відмінністю булозавжди була між ними. Правило послідовник Vianne та Ізабель повстанських. Навіть у дівоцтві в горя,вони висловили свої емоції по-різному. Vianne пішов silent після смерті в Maman, намагавсявдають, що Папа залишення не загоєння ран її, хоча Ізабель був кинутий істерики і бігтий вимагали уваги. Maman присягнувся, що одного разу вони були б кращими друзями. Ніколи не булоЦей прогноз, здавалося, рідше.У цьому прямо зараз, Ізабель був правий. Vianne будуть боятися постійно те, що її сестра б сказавабо зробити навколо капітана, і по правді кажучи, Vianne не сила для нього."Як ти підеш? І де?""Поїзд. До Парижа. Я буду Телеграма ви коли я благополучно.""Будьте обережні. Не роблять нічого нерозумно.""Мені? Ви знаєте краще, ніж це."Vianne витягнув Ізабель у запеклу обійми і потім відпустити її.* * *Дорога до міста була так темно Ізабель не міг бачити її власні ноги. Вона була preternaturally тихо, assuspenseful як затамувавши подих, поки вона не прийшла до аеродромного. Там, вона почула чоботи марширують на жорсткий запакований бруду, мотоциклів та вантажівок прокатки поряд мотка колючим дротом, які зараз захищені надамп боєприпасів.Вантажного автомобіля з'явилися з нізвідки, її фар off гримів по дорозі; вона lurched з йогоречі, спотикаючись в рів.У місті, не легше було орієнтуватися з магазинів закриті і streetlamps off і віконзатемненими. Мовчання було моторошно і нервує. Її стопах, здавалося занадто голосно. З кожним кроком вонабуло відомо, що комендантську годину в силу, і вона була порушення його.Вона пірнув в один з провулків, відчуваючи її шлях уздовж грубої тротуар, її пальців трейлінг-уздовж Вітрини для керівництва. Кожного разу, коли вона почула голос, вона заморозили, скорочується в тіньпоки мовчання повернувся. Він, здавалося, зайняти назавжди, щоб досягти місця призначення: залізничного вокзалу на краюмісто."Привал"!Ізабель почув слово в той же час прожектора розпорошується білого світла над нею. Вона була тіньзігнувшись під ним.Німецька часовий підійшов до неї, його гвинтівка відбулася в його гербі. "Ви тільки дівчата", він сказав, малюванняЗакрити. "Ти знаєш про комендантську годину, ja" Він вимагав.Вона піднялася повільно, обличчям до нього за мужність, вона не відчував. "Я знаю, що ми не дозволили бути на цепізно. Це надзвичайної ситуації, хоча. Я повинні їхати в Париж. Мій батько є хворий"."Де це ваш Ausweis?""Не я один".Він полегшили гвинтівки, вимкнути його плече і йому в руки. "Немає безвізових подорожей до Ausweis.""Але —""Йти додому, дівчина, перш ніж ви отримаєте боляче.""Але —""Тепер, перш ніж визначитися не для того, щоб ігнорувати вас."Всередині, Ізабель криком у відчай. Знадобилося значні зусилля, щоб ходити далеко від вsentry нічого не сказавши.По дорозі додому вона навіть не тримати до тіні. Вона красувалися її порушення комендантську годину,Зухвала їх, щоб зупинити її знову. Частини свого хотів потрапити, так що вона може звільняти рядокзакликів кричали всередині її голову.Це було б її життя. Захоплених у будинку з нацистською в місто, яке було дано без вхникати протесту. Vianne був не самотній у її бажання робити вигляд, що Франції були ні здавсяні була завойована. У місті торговці і власники бістро усміхнувся до німців і наливїх шампанського і продав їх кращий шматки м'яса. Жителі села, селян в основному, знизав плечима і пішовна з життя; Ох, вони пробурчав disapprovingly і качали головами і видавали неправильніКоли його запитали, але за рамки цих малих Повстань, не було нічого. Не дивно, що німецькі солдати булиопухлі зарозумілість. Вони взяв на себе в це місто без бою. Чорт, вони зробили samething для всієї Франції.Але Ізабель може ніколи не забувати про те, що вона бачила в області поблизу тури.Вдома, коли вона була нагорі знову, в спальні, яка була її у дитинстві вона зачинивдвері закрив за нею. Кілька хвилин потому, вона пахла сигаретного диму і він зробив її такий злийвона хотіла б кричати.Він був там, куріння сигарет. Капітан Бек, з його особою cut камінь і фальшивою посмішкою, могли бкинути їх всіх з цього будинку на волю. Для будь-яких причин або без жодних причин на всіх. Її розчарування кисляку в послугамигнів, що як ніщо вона б коли-небудь знали. Вона відчувала так, наче її нутрощі бомби, які необхідні для переходуOff. Один необережний рух- або word — і би не вибухнула.Вона йшли через Vianne в спальні і відкрив двері. "Ви повинні пройти покинути місто," вонавідказав свій гнів, розширюється. "Сволота не давайте поїзд бачити сім'ю."З пітьми Vianne сказав: "Ось що."Ізабель не знаю, якщо це було полегшенням або розчарування, вона почула її сестра голосом.«Завтра вранці ви будете їхати в місто для мене. Ви будете стояти в чергах поки я в школіі отримати те, що ви можете."Але —""Немає БУЦ Ізабель. Ви знаходитесь тут зараз і перебування. Пора ви витягли свою вагу. Мені потрібно, щоб мати можливістьрозраховувати на вас. "* * *На наступному тижні Ізабель намагався бути на її кращих поведінки, але неможливо було з людиною, що живутьпід одним дахом. Ніч вона не спати. Вона лежала в ліжку, Одинокий у темряві, мріючиНайгірше.Сьогодні вранці, задовго до світанку, вона здався приводом і виліз з ліжка. Вона мити обличчяі одягнені в сукні день рівнині бавовни, упаковка шарф навколо її butchered волосся, як вона пішлавнизу.Vianne сидів на divan, в'язання, маслом лампи запалюють поруч з нею. В кільці lamplight, які розділеніїї з темряви, Vianne подивився блідо і болючим; вона явно не спала багато на цьому тижні або.Вона шукав Ізабель в сюрприз. "Ви не до раннього."“I have a long day of standing in lines ahead of me. Might as well get started,” Isabelle said. “Thefirst in line get the best food.”Vianne put her knitting aside and stood. Smoothing her dress (another reminder that he was in thehouse: neither of them came downstairs in nightdresses), she went into the kitchen and then returnedwith ration cards. “It’s meat today.”Isabelle grabbed the ration cards from Vianne and left the house, plunging into the darkness of ablacked-out world.Dawn rose as she walked, illuminating a world within a world—one that looked like Carriveau butfelt entirely foreign. As she passed the airfield, a small green car with the letters POL on the rear roaredpast her.

Результаты (украинский) 2:

"Ви ніколи не знаєте, що є війна тут," сказав він.
Vianne подумав він звучав сумно і нагадав їй, що вони були схожі в дорозі, обидва далекі
від людей, яких вони любили. "Твої ... перевершує ... він сказав, що все військовополонені будуть залишатися в
Німеччині. Що це значить? Що з наших солдатів? Звичайно, ви не захопити їх усі.
"" Я не знаю ,, мадам. Деякі повернеться. Багато хто з них не буде.
"" Ну. Хіба це не прекрасний маленький момент між новими друзями, "говорить Ізабель.
Vianne здригнувся, жахнувся, що вона була спіймана, стоячи тут з німецьким, на ворога,
людина.
Ізабель стояла в місячному світлі, носити карамельний кольору костюм ; вона тримала валізу в одній руці і
краще Довіль Vianne в іншій.
"Ви повинні капелюх", сказав Vianne.
"Я, можливо, доведеться чекати поїзда. Моє обличчя раніше робити ставки від нацистського нападу. "Вона посміхалася
Бек, як вона це сказала. Це не було посмішки.
Бек схилив голову в кивком. "Ви повинні братської речі для обговорення, це очевидно. Я візьму свій
відпустку. "З бадьорим, ввічливим кивком, він повернувся в будинок, закривши за собою
двері." Я не можу залишитися тут, "каже
Ізабель." Ви, звичайно, можете.
"" Я не маю ніякого інтересу подружитися з ворогом, В.
"" Чорт забирай, Ізабель. Ви не dare-
"Ізабель підійшов ближче. "Я посаджу тебе і Софі в небезпеці. Рано чи пізно. Ви знаєте, я це зроблю. Ви
сказали, що мені потрібно, щоб захистити Софі. Це єдиний спосіб я можу зробити це. Я відчуваю, що я вибухну, якщо я залишуся, В.
"гнів Vianne в розчин; без нього, вона відчувала себе невимовно втомився. Це суттєва різниця була
завжди між ними. Vianne правило послідовником і Ізабель бунтівний. Навіть у дівоцтві, горя,
вони висловили свої емоції по-різному. Vianne пішов мовчання після смерті маман в, намагався
робити вигляд, що відмова Папи не ранити її, в той час як Ізабель кинув істерики і
втекти, і зажадав уваги. Маман поклявся, що одного разу вони будуть кращими друзями. Ніколи ще
це передбачення, здавалося, менш імовірно.
У цьому, прямо зараз, Ізабелла була права. Vianne буде постійно боїться, що її сестра скаже
або зробити навколо капітана, і правдиво, Vianne не було сил для цього.
"Як ви будете йти? А де?
"" Поїзд. Для Парижа. Я телеграму вас, коли я приїжджаю безпечно.
"" Будьте обережні. Нічого дурного не робити.
"" Мене? Ви знаєте краще, ніж це.
"Vianne витягнув Ізабель в запеклій обійми, а потім відпустити її.
* * *
Дорога в місто було так темно, Ізабель не могла бачити свої власні ноги. Це було надприродно тихо, assuspenseful як відбувся подих, поки вона не прийшла на аеродром. Там вона почула чоботи марширують на жорсткий ??? ущільненого грунту, мотоцикли та вантажівки прокатки поряд з мотка колючого дроту, що тепер захистили
боєприпаси звалища.
Вантажівка з'явився з нізвідки, його фари геть, гримлять на дорогу; вона рвонувся зі своєї
чином, спотикаючись в кювет.
У місті, це не було легше орієнтуватися з магазинами закриті, а ліхтарі вихідні та вікна
затемнені. Тиша була моторошна і нервує. Її кроки, здавалося, занадто голосно. З кожним кроком, вона
знала, що комендантська година був насправді, і вона була порушуючи його.
Вона пірнула в одній з алей, відчуваючи її шлях вздовж тротуару грубою, кінчики пальців задньої
уздовж вітрин для керівництва. Всякий раз, коли вона почула голоси, вона застигла, скорочується в тіні
до тих пір, тиша не повернувся. Це, здавалося, назавжди, щоб дістатися до місця призначення її: на вокзалі, на околиці
міста.
"Стій!"
Ізабель почула слово в той же час прожектор розпорошується білий світ над нею. Вона була
тінь, згорбившись під ним.
Німецький часовий підійшов до неї, гвинтівка тримав у своїх руках. "Ви просто дівчина," сказав він, спираючись
близько. "Ви знаєте про комендантської години, JA?" Запитав він.
Вона повільно піднялася, перед ним з мужністю вона не відчувала. "Я знаю, ми не маємо права бути поза цим
пізно. Це надзвичайна ситуація, хоча. Я повинен їхати в Париж. Мій батько хворий.
"" Де твій Ausweis?
"" Я не один ".
Він полегшив гвинтівку від плече і в його руках. "Ні подорожі без Ausweis".
"Але-"
"не йти додому, дівчинка, перш ніж ви отримаєте боляче."
"Кнопку"
"Тепер, перш ніж я вирішу не ігнорувати вас."
Всередині, Ізабель кричала в розпачі. Знадобилися значні зусилля, щоб піти від
вартового, не сказавши нічого.
По дорозі додому, вона навіть не триматися в тіні. Вона красувалася її ігнорування комендантської години,
наважуючись їх, щоб зупинити її. Частина її хотіла потрапити, щоб вона могла дозволити втратити рядок
інвективи кричущих в її голові.
Це не могло бути її життя. Спійманий в пастку в будинку з нацистами в місті, який дав до без
хникати протесту. Vianne був не самотній у своєму бажанні робити вигляд, що Франція ніколи ні здався
ні була завойована. У місті, крамарі і власники бістро посміхнулася німцям і налив
їм шампанське і продав їм кращі шматки м'яса. Жителі, в основному селяни, знизав плечима і пішов
далі з життям; О, вони пробурмотів несхвально і хитали головами і видавав неправильні
напрямки, коли його запитали, але за тих маленьких повстань, там нічого не було. Не дивно, що німецькі солдати не були
опухлі із зарозумілістю. Вони захопили це місто без бою. Чорт, вони зробили samething всім Франції.
Але Ізабель ніколи не міг забути, що вона бачила в полі біля Тура.
У будинку, коли вона була нагорі знову ж таки, в спальні, яка була її, як дитину, вона грюкнула
зачинилися двері за нею. Через кілька миттєвостей, вона пахла сигаретним димом, і він зробив їй так
зол, що хоче кричати.
​​Його було там, курив сигарету. Капітан Бек, з перерізаним-кам'яним обличчям і фальшивою посмішкою, може
кинути їх усіх з цього будинку за бажанням. Для будь-якої причини або без причини на всіх. Її розчарування простокваша в
гніві, що було, наче нічого вона коли-небудь знала. Вона відчувала, як ніби її нутрощі були бомби, які повинні були піти
геть. Один невірний крок або слово-і-вона може вибухнути.
Вона підійшла до спальні Vianne і відкрив двері. "Ви повинні пройти, щоб покинути місто", вона
сказала, її гнів розширюється. "Ці виродки не давайте поїзд, щоб побачити сім'ю."
З темряви, Vianne сказав, "Так ось, що."
Ізабель не знаю, якщо це було полегшення чи розчарування вона почула в голосі сестри.
"Завтра вранці ви будете їхати в місто для мене. Ви не будуть стояти в чергах, поки я в школі
і отримати те, що ви можете.
"" Кнопку
"" Ні Буц, Ізабель. Тепер і перебування тут. Пора витягнув свою вагу. Мені потрібно, щоб мати можливість
розраховувати на вас.
"* * *
Протягом наступного тижня, Ізабель намагався бути на її кращому поведінці, але це було неможливо з цією людиною живого
під одним дахом. Ніч за вночі вона не спала. Вона лежала в ліжку, один в темряві, представляючи
найгірше.
Сьогодні вранці, задовго до світанку, вона відмовилася від претензій і виліз з ліжка. Вона
вмилася, одягнений у простий бавовна день сукні, обернувши шарф навколо її вирізали волосся, як вона пішла
вниз.
Vianne сидів на дивані, в'язання, олійної лампи освітленому поруч з нею. У кільці лампи, які відділяли
її від темряви, Vianne виглядав блідим і болючим; вона, очевидно, не спав на цьому тижні, або.
Вона подивилася на Ізабель подиву. "Ти рано."
"У мене є довгий день, стоячи в лінії попереду мене. Може також почати ", говорить Ізабель. "Першим у черзі отримаєте кращу їжу." Vianne поклав її в сторону в'язання і встав. Згладжування плаття (ще одне нагадування, що він був в домі: жоден з них не прийшов вниз в нічних сорочок), вона пішла на кухню і повернувся з карток. "Це м'ясо сьогодні." Ізабель схопила продовольчі картки від Vianne і покинув будинок, занурюючись в темряву в затемненим світі. Світанок виріс, коли вона йшла, висвітлюючи світ у світовій одного, який виглядав, як Carriveau але відчував повністю іноземних. Коли вона проходила повз аеродром, маленький зелений автомобіль з буквами POL на задній roaredpast її.

Результаты (украинский) 3:

"Ви ніколи не знаєте, що це війна на тут', - сказав він.
Vianne думав, що він звучав сумно і він нагадав їй, що вони були схожі на речі, обидва вони поки що
подалі від людей, вони дуже любив. 'Ваша… чудова… він сказав, що всі військовополонених залишиться в
Німеччини. Що це означає? Що наших солдатів? Невже ви не знімати всі з них. "
"Я не знаю, мадам.Деякі повернеться. Багато хто не. "
'добре. Чи не є це милі маленькі моменти між нових друзів", - сказав він.
Vianne Ізабель flinched, що вона в жаху викрили виділитися тут з німецьким, ворог,
чоловік.
Ізабель стояв у місячному сяйві, носіння карамель кольору підійде; вона провела її valise в одній руці та
Vianne кращих Довілі в інших.
"У вас моя шапка", - сказав Vianne.